Читати книгу - "Заїр"

вуха, й обоє слухають, що я кажу, я говорю стримано й делікатно, бо знаю, що тиснути вже пізно, ліпше вдати, ніби я зовсім не хвилююся, побажати їй приємно провести час у горах, бо вже завтра вона мусить повернутися до Парижа – опікуватися дітьми, робити закупи для дому.

Я роз’єдную зв’язок, знаючи, що він чув нашу розмову. Тепер вони – досі вони сиділи на окремих канапах – сідають поруч.

У цю мить я перестав думати про те, що відбувається там, у горах. Підвівся й пішов заглянути в кімнату дітей, потім підійшов до вікна, дивився на Париж і знаєте, що я помітив? Що ці думки привели мене у стан збудження. Що, можливо, моя дружина в цю мить цілує іншого чоловіка, кохається з ним.

Я почував себе вкрай погано. Чому мене опанувало збудження, коли я уявив собі, як моя дружина віддається іншому чоловікові? Наступного дня я поговорив із двома своїми друзями. Звісно, я не став наводити себе як приклад, але я запитав у них, чи в якусь хвилину свого життя вони переживали еротичні відчуття, коли на якійсь вечірці перехоплювали погляд іншого чоловіка, спрямованого на декольте своєї дружини. Обидва уникли розмовляти на цю тему, бо вона – табу. Але знати, що твою дружину жадає інший чоловік, приємно, сказали вони мені й замовкли. Отже, це таємна фантазія, захована в серці кожного чоловіка? Не знаю. Наступний тиждень був для нас пеклом, бо я не розумів, що зі мною діється. А що я цього не розумів, то звинуватив її в порушенні рівноваги мого світу.

Цього разу спалахнули вогники багатьох припалюваних сигарет, проте оплесків не було. Бо тема й справді була табу. Навіть тут.

Я знову підняв руку й водночас запитав себе, чи згоден я з добродієм, який щойно закінчив свою розповідь. Атож, згоден; я вже уявляв собі, як відбувається щось подібне між Естер та солдатами на лінії фронту, але не наважувався признатися в цьому навіть самому собі.

Михаїл подивився в моєму напрямку й подав сигнал рукою.

Я вже не пам’ятаю, чи великих зусиль мені коштувало звестися на рівні й подивитися на цю публіку, вочевидь шоковану розповіддю про чоловіка, який збуджується, коли уявляє собі, як його дружина кохається з іншим. Схоже, ніхто не звернув на мене уваги, й це допомогло мені почати.

– Я перепрошую за те, що, можливо, трохи відхилюся від теми, яку почали розвивати два попередні оповідачі, але теж маю розповісти дещо. Сьогодні я був на залізничному вокзалі й довідався, що відстань між рейками становить сто сорок три з половиною сантиметри або чотири фути й вісім із половиною дюймів. Я попросив свою подругу з’ясувати, чому це так, і ось про що вона довідалася.

Річ у тому, що коли почали будувати перші вагони, то користувалися тими самими інструментами, які застосовували для виготовлення карет.

Але чому карети мали саме таку відстань між своїми колесами? Бо стародавні дороги мали саме таку ширину, й карети їздили по тих дорогах.

Але хто вирішив, що дороги мають бути саме такі завширшки? І тут ми повертаємося в дуже далеке минуле: так постановили римляни, перші великі будівничі доріг. Чому вони постановили саме так? У бойові колісниці запрягали двох коней – а коли ми поставимо поруч двох тодішніх породистих коней, то вони займали відстань у сто сорок три з половиною сантиметри.

Отже, виходить, що відстань між рейками, яку я побачив сьогодні, між рейками, по яких їздять наші найновіші швидкісні поїзди, визначили стародавні римляни. Коли на будівництво залізниць у Сполучених Штатах прибували тисячі іммігрантів, вони не запитували, чи не ліпше змінити ширину колії й будували їх за тією самою моделлю. Вона вплинула навіть на конструкцію аеробусів: американські інженери вважали, що баки для пального мають бути більшими, проте їх виготовляли у штаті Юта, а перевозили залізницею до Аерокосмічного центру у Флориді, й доводилося виготовляти їх такими, щоб вони могли пройти крізь тунелі. Отже, висновок: сучасні інженери мусять узгоджувати свої проекти з мірою, яку стародавні римляни вважали ідеальною. І що ж тут спільного з проблемами шлюбу?

Я зробив паузу. Кілька людей анітрохи не зацікавилися залізничними рейками й почали розмовляти між собою. Інші слухали мене з напруженою увагою – серед них Марі та Михаїл.

– Ситуація, про яку я вам розповів, тісно пов’язана з проблемами шлюбу та двома розповідями, які ми щойно вислухали. Колись хтось вирішив і постановив: коли двоє людей одружуються, вони повинні залишатися разом протягом решти свого життя. Ви повинні перебувати поруч, як залізничні рейки, підкоряючись одній моделі. Навіть якщо комусь треба трохи відійти від свого партнера або наблизитись до нього, це суперечить правилам. А правила наказують: будьте розважливі, думайте про своє майбутнє, про дітей. Вам не дозволено змінюватися, ви повинні бути такими, як рейки: перебувати на тій самій відстані одне від одного на станції відправлення, посередині дороги й на станції прибуття. Коханню не дозволено змінюватися, ані зростати на початку, ані послаблюватися на середині дороги – це дуже ризиковано. Тому навіть тоді, коли ентузіазм перших років минає, ви повинні зберігати ту саму відстань між собою, ту саму міцність стосунків, ту саму, я сказав би, функціональність. Ви служите для того, щоб поїзд виживання роду прямував у майбутнє: ваші діти будуть щасливі тільки тоді, коли відстань між вами завжди становитиме сто сорок три з половиною сантиметри. Якщо вам не до вподоби, що ця відстань ніколи не змінюється, подумайте про них, про дітей, яких ви приводите у світ.

Подумайте про своїх сусідів. Показуйте їм, що ви щасливі, що ви їсте чураско[1] по неділях, дивитеся телевізор, берете участь у всіляких громадських заходах. Не забувайте й про суспільство: виходячи на люди з