Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

Він пригадав собі безсоромні погляди, які кидав на Софі їхній колишній камердинер Роберт. Пригадував запах дружининих парфумів у кімнатці служника й запевнення камердинера, що це запах вуличної дівчини.

Кримінальний радник схопився за голову. Чи погрози Софі були зовсім безпідставними? Чи й справді вона написала щоденник, у якому є про «тілесні втіхи, яких вона зазнавала з іншими»? Це було б чтиво якраз для завсідників борделів, з їхніми специфічними смаками. Чи ці порнографічні фантазії були реальністю, а чи вигадками аристократки, яку принижував чоловік-плебей, мистецької натури, яку пригнічував брутальний міщанин, готової до материнства жінки, яку марно силував безплідний самець? На це запитання знала відповідь лише одна людина, яка минулого тижня мала стежити за кожним кроком Софі Мокк.

Бреслау,

п'ятниця 2 грудня,

восьма година ранку

Мокк вийшов з Головного вокзалу через задні двері. Пройшов повз дирекцію залізниці, проминув укриті інеєм дерева Тайхекпарку й перейшов через Ґустав-Фрайтаг-штрасе. Зупинився у сквері навпроти гімназії св. Єлизавети. Там він купив цигарки в кіоску й сів на вкриту памороззю лавку. Йому треба було перевести подих, пов’язати причини й наслідки.

Ти ніколи мене не знайдеш. Нарешті я вільна. Вільна від тебе й цієї смердючої сілезької провінції. Я від'їжджаю назавжди.

Його підозри справдилися. Касир нічної зміни, глянувши на фото Софі, упізнав у ній жінку, яка десь опівночі купувала квиток на нічний потяг до Берліна.

Мокк привертав погляди гімназистів, що квапилися до школи, на нього кокетливо дивилася продавчиня з кіоску, де торгували газетами й тютюном, зі стовпа з оголошеннями його пронизував поглядом похмурий старий, під чиїм зображенням виднівся напис: «Отець, князь Олексій фон Орлофф, провіщає швидке пришестя Антихриста. Свідчення цього — повторення злочинів і катаклізмів».

«Цей отець має рацію. — подумав Мокк. — Повторюються злочини й катаклізми. Мене знову покинула жінка, а Смолож знову почав пити».

Згадка про кримінального вахмістра нагадала, чому він примандрував, до цих не дуже приємних кварталів за Головним вокзалом. Мокк пішов просто Мальтезер-штрасе, повз гімназію св. Єлизавети та будівлю народної школи із червоної цегли і звернув праворуч, на Лемґрубен-штрасе. Перетнув її навкоси, щоб не потрапити під трамвай шостого маршруту, і увійшов до брами будинку номер 25, що стояв навпроти церкви св. Гайнріха. На п’ятому поверсі в бічному крилі будинку мешкала Франціска Мірґа, молода чеська циганка, чий п’ятирічний син мав гарне сілезьке ім’я Гельмут Смолож.

На п’ятому поверсі, навпроти дверей циганки Франціски, у відчиненому навстіж туалеті сиділа опасиста стара. Інтимність, вочевидь, не була тим, чого вона найбільше прагнула. Її спідниці спадали складками обік унітаза, руки спиралися на одвірок, а очі уважно стежили за засапаним Мокком. Той, перш ніж постукати до дверей Франціски, пригадав собі поширену думку про циганську правдивість і вирішив зробити зі старенької свою інформаторку.

— А скажіть-но, бабцю, — крикнув він, затискаючи носа, — чи вчора хтось відвідував панну Міргу?

— Аякже, були в неї, були, — у старенької заблищали очі. — Самі військові й один цивільний.

— А генерала серед них не було?

— Аякже, певне що був. Самі військові ще й один цивільний.

Volens nolens[23] Мокк був змушений довіритися сумнівній циганській правдивості. Він постукав у двері Франціски так голосно, що аж зрушив з місця передріздвяний вінок з ялинкових гілок. У шпарині над ланцюжком, що не давав увійти, з’явилося обличчя молодої жінки. Побачивши посвідчення поліцейського, Франціска спохмурніла й відчинила. Мокк опинився в кухні. На пічці стояла каструля з молоком і чайник. Пара осідала на дитячих сорочечках, що сушилися біля печі, на старанно складеному стосику трісок для розпалювання, на відрі з вугіллям і стінах, пофарбованих зеленою олійною фарбою. Він зняв капелюха й розстібнув пальто.

— Будемо тут розмовляти? — роздратовано спитав Мокк.

Франціска прочинила двері до кімнати, поділеної завісою з намальованим на ній заходом сонця над морем і кораблями, що гойдалися на хвилях. Куток за завісою повністю займали буфет, тристулкова шафа, стіл і стільці. На одному з них сидів маленький хлопчик і з апетитом наминав манну кашу. Якби Курт Смолож хотів відмовитися від батьківства, йому б довелося помінятися з ким-небудь головами, настільки хлопець був до нього подібний.

Малий перелякано дивився на Мокка. Поліцейський сів і погладив його руду, неслухняну чуприну. Він знав, що знайшов інформатора. Дослухаючись, як його мати бряжчить каструлями, він тихо спитав:

— А скажи-но мені, Гельмуте, татко був тут учора?

Франціска була насторожі. Вона зняла з вогню молоко й глянула на Мокка з ненавистю. Хлопчик вочевидь вже наївся. Він нічого не відповів, зістрибнув зі стільця й сховався за завісою. Мокк почув характерний шелест, який свідчив, що хлопчик скочив на перину. Всміхнувся, пригадуючи собі стрибки малого Ебергарда з печі на купу перин, що вкривали батьківське ліжко в маленькому будиночку у Валбжиху.

Раптом усмішка застигла на його вустах.