Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

Малий Гельмут вибухнув плачем. Крик то голоснішав, то завмирав. Франціска зайшла за завісу й сказала синові щось чеською. Хлопчина й далі плакав, але вже не кричав. Мати кілька разів повторила свої слова.

Рік тому Мокк провів два тижні в Празі, де проводив навчання поліцейських із кримінального відділу тамтешнього Управління поліції. Усі поліцейські вправно користувалися німецькою з австрійським акцентом. Отож Мокк не вивчив жодного чеського дієслова, крім одного, яке чеські поліцейські часто повторювали з різними закінченнями. Це було слово «zabit» (убити). І зараз саме воно долинало з-поза завіси в одній зі своїх форм, із запереченням «ne», а до цього додавалося пестливе міжнародне «рара» (татко). Мокк напружив свої філологічні здібності. «Татко» може бути або підметом, або додатком. У першому випадку речення, сказане Франціскою, слід було б розуміти як «татко не вбиває», «татко не вбив» або «татко не вб’є». У другому — «не вбиває татка», «не вбив татка» або «не вб’є татка». Мокк виключив першу можливість, оскільки важко було б повірити, щоб мати заспокоювала дитину таким незвичайним ствердженням, що «татко не вб’є», і прийняв другу можливість. Франціска Мірга могла заспокоювати сина лише запевненням «не вб’є татка».

Дитина припинила плакати, а жінка стала перед завісою й виклично дивилася на Мокка.

— Був тут учора Курт Смолож? — запитав він знову.

— Ні. Його давно тут не було. Певне, він у жінки.

— Брехня. Раніше, коли він напивався, то завжди приходив до тебе. Вчора він теж був п’яний. Кажи, чи був він тут, і де він зараз.

Франціска мовчала. Моккові раптом стало гаряче. Сім років тому, ще працюючи у відділі моралі, він допитував одну повію, яка не хотіла розповісти, де переховувався її альфонс, що його підозрювали в торгівлі живим товаром. Роздратований тодішній начальник Мокка виставив за вікно її річну дитину. Материнська любов перемогла любов до сутенера.

Він відчував, як у потилицю йому стукає крихітний молоточок. Витяг записника й швидко написав на листку: «Говори, де він, бо інакше скажу малому, що вб’ю татка» й підсунув листок жінці. З лютого виразу обличчя Франціски Мокк зрозумів, що він добре розшифрував чеське речення, яким вона заспокоювала дитину.

— Я нічого вам не скажу, — тепер вона була переляканою.

На кухні з чайника виривалася пара. Мокк підвівся й рушив у бік завіси. Зупинився перед нею, витяг з кишені картату хустку й витер нею спітнілу потилицю. Не дивлячись на Франціску, звернув до кухні й вийшов з помешкання.

Стара, що досі сиділа в туалеті, поманила його пальцем. Коли він підійшов, прошепотіла:

— Усі були. Самі військові, навіть один генерал.

Моккові закортіло сказати старій щось негарне. Але доводилося берегти нерви. Цей день він проведе, мандруючи забігайлівками й «малинами» в пошуках новоспеченого алкоголіка.

Бреслау,

п’ятниця 2 грудня,

восьма година вечора

Карл Урбанек уже чотири роки працював гардеробником у вар’єте «Ваппенгофф» і щодня, розпочинаючи чергування, він проказував вдячні молитви, дякуючи Богові за свою гарну посаду. Мало не годину він намагався надіслати до небес щоденну порцію молитов, але сьогодні йому це не вдавалося. Цього разу йому завадив хлопчик-посильний Єґер. Коли Урбанек дійшов до п’ятого «Отче наш», до вестибюлю вбіг цей хлопець і посковзнувся на блискучій мармуровій підлозі, виконуючи щось на зразок танцювального па. Розлючений Урбанек припинив молитися й розкрив рота, аби гаркнути на хлопця, який, як гадав швейцар, замість статечно виконувати свої обов’язки, ковзався на мармурі, наче на ковзанці. Все ж невдоволений Урбанек стримав свій гнів, бо через кілька секунд йому стало зрозуміло, що Єґер ковзався підлогою зовсім не заради розваги. Надірваний комір його уніформи, оздобленої символами вар’єте «Ваппенгофф» і відсутність кашкета виразно свідчили, що своє робоче місце на тротуарі перед входом до вар’єте той полишив не з власної волі. Спричинився до цього — і тут в Урбанека не виникало найменших сумнівів — міцно збудований незнайомець, який саме жбурнув на підлогу кашкет Єґера й увічливо пропустив у дверях кремезного брюнета, який струшував сніг зі свого капелюха, й невисокого, дрібного чоловічка з вузьким лисячим обличчям.

— Я намагався пояснити цим панам, що на сьогоднішній виступ вже немає місць… — пищав хлопець, підносячи свого кашкета.

— Для мене немає місця? — перепитав брюнет й уважно глянув на гардеробника. — Скажи-но, Урбанек, чи справді в цьому закладі немає місць для мене й моїх друзів?

Швейцар якусь мить придивлявся до новоприбулих і через кілька секунд у його очах блиснув вогник.

— Та що ви! — скрикнув гардеробник і суворо поглянув на Єґера. — Пан кримінальний радник Мокк та його друзі для нас завжди бажані гості. Прошу вибачити цього недоумка. Він працює віднедавна й зовсім не дорожить своїм місцем. Моя службова ложа завжди до послуг пана радника… Ай, як давно ви у нас не були, пане раднику, мабуть, років зо два…

Урбанек почав підстрибувати навколо Мокка та його друзів, силкуючись узяти в них пальта, але жоден із трьох чоловіків, вочевидь, не мав наміру роздягатися.

— Слушно, Урбанек, —