Читати книгу - "Життєві аналогії"

статуя. З мовчазним докором довго дивилася на всіх, а потім знизала плечима.

За спільним столом під час снідання всім було теж страшенно весело: жартували, сміялися, пересипали бесіду всякими дотепами, анекдотами. І тільки бідний студент сидів увесь час мов на голках, що-хвилі чекаючи якої вихватки з боку Віру на. І таки недаремне. Коли після довгого сміху прийшла коротка павза, Вірун не втратила моменту і «томним» голосом a-la Зоя Володимирівна, промовила, звертаючись до студента:

— Ах, як ви мене налякали сьогодні!..

Студент немилосердно почервонів. Усі, очевидно, зацікавилися, посипалися питання — що, де, як, коли; але Вірун, скромно й соромливо потупивши очі, відмовчувалася. І тільки раз сказала;

— Нехай він... вони розкажуть...

Зверталися до студента, але той стерявся й не знав, що йому робити й як поводитися. Він почервонів, аж посинів і, моргаючи повіками, повторював:

— Я не знаю, про що говорить Віра Іванівна... Я не знаю, про що говорить Віра Іванівна...

Весела компанія невгавала: усі просили, добивалися, Соня навіть розсердилася на сестру, але та обгородилася скромністю, як сталевою стіною, і на всі напади відповідала лише соромливим опусканням очей.

— Вірко! Нарешті це обридає!.. Думаєш, мабуть, що це надзвичайно дотепно.

— Ах, Соню!.. Коли б ти тільки знала! — томно протягла Вірун і взялася пити свій чай. Але, глянувши на свою жертву, приснула зо сміху, забризкавши чаєм стіл і мало не всіх присутніх.

Усі посхоплювалися з місць, почали обтрушуватися. Навіть Вірун на хвилину зніяковіла.

— Віро!.. Іди геть з-за столу!..— насупивши брови, прорекла m-me Коншіна. — Ти не знаєш, як треба поводитися.

Вірун шумно зідхнула і, проходячи повз студента, голосним шепотом сказала:

— От що я мушу через вас терпіти, о коварний!

Пан Бординський піднявся з місця і, розшаркуючися перед m-me Коншіною, говорив:

— Прошу великодушного дозволу розділити гірку долю безвинної мучениці.

— І я! — обізвався учитель.

— І я! І я! — як завжди з ентузіазмом завизкотів m-eur Турбаков.

Всі давно вже сиділи за столом, і хотілося встати.

— Панове! Надаремне ви так робите. Треба, щоби вона знала, як вести себе. Нехай би це їй було карою.

— Ми всі просимо такої ж кари й для себе.

Усі повставали, загомоніли, і тільки бідний студент не знав, що йому роботи — чи йти за протестантами, чи зостатися під охороною високоцнотливої Зої Володимирівни. Але поки він рішав, виновниця всіх пертурбацій бомбою влетіла на терасу.

— Приїхав!.. Приїхав!.. Семен приїхав!..

Тут зчинилося вже й справді хто й зна що. Усі закричали, як божевільні, кинулися бігти. Катруся теж бігла за всіма, підхоплена загальною течією. Бідного Семена буквально засмикали: один питався, чи купив він золотого та срібного паперу; другий — чи віддав записку, кому було треба; третій — чи привіз книгу. Навіть студентик забув про своє виключно нещасливе становище й теж про щось питався. А що робилося з Віруном, то й передати не можна.

На щастя, Семен привіз, купив і зробив усе, що було йому велено; зрештою, інакше й бути не могло, бо його розірвали б на шматки. Зараз же забрали в нього всі покупки, книжки й гурмою посунули до улюбленої альтанки. Вирішили насамперед зачитати романи, аби загалом скласти собі те чи інше поняття про турніри, їх обстановку й т. ін. Вірун деспотично взяла собі право читання, хоч, треба признатися, з нею ніхто й не сперечався. Сіли в коло, а Вірун, голосно відкахикнувши, суворо й поважно почала читати якийсь розпролицарський роман.

«Посеред глухого дрімучого лісу, що довколишні селяни називали Сан-Жермен, можна було бачити двох їздців, обох з попущеними заборолами. Один з них сидів на чорному, як ніч, коні, що гордо випинав свою шию, поблискуючи копитами; другий же сидів на коні білім, як день. Старший їздець — це той, що їхав на чорному, як ніч, коні, був високий, дужий, і легко ніс свої ковані зі стали лати, під якими певно би зігнувся всякий інший лицар; чорний його шолом був такий міцний, що по нім сміло би можна було топтатися конем. На молодшому ж їздцеві були легенькі лати з полірованого срібла, але й вони були, видимо, лицареві затяжкі — він ледве сидів на сідлі.

«По довгій мовчанці, під час якої старший їздець закоханим поглядом дивився на свого товариша, нарешті білий лицар промовив голосом, ніжним, як спів соловейка в теплу літню ніч:

— «О, Ромуальд!.. Скажи мені, чи скоро ми приїдемо до твого замку? Ці доспіхи давлять мені плечі, а цей шолом тисне мені голову. Я не можу більше їхати.

— «Дорога моя Розамундо!.. Тепер нам зосталося проїхати лише володіння одного злого лицаря Людовіка Трирукого, на прізвище «Тисяча чортів»,— і тоді ти моя навіки.

«Читач, очевидно, догадався, що їздець на білому коні був ніхто інший, як прекрасна Розамунда, котру Ромуальд вирвав із замку злого чарівника, котрого ми зараз назвемо. Вона вже давно любила молодого Ромуальда (це й був він) і, живучи в замку лихого чарівника, увесь час сумувала по нім. Вона грала на лютні ніжні романси й плакала гірко ночами, змочуючи свою сніжнобілу подушку щирими сльозами.

«Але одної темної ночи, коли вітер свистів і ревів, як божевільний негр, що вирвався на волю, а вода в рові довкола замку підіймалася вверх