Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

Юніс, глипнувши чорними очима-намистинками, обрамленими довгими віями. Це завжди спрацьовувало. Вона таки отримала своє тістечко.

Тільки-но Бейбі Джейн роззявила рота, щоб злизати смачнючі цятки крему, задзвонив телефон. Відтепер кожен телефонний дзвінок у їхньому офісі супроводжував владний гавкіт. Щойно обжившись тут, Бейбі Джейн швидко засвоїла навички менеджера. Зараз вона вибігла з буди, щоб поінформувати присутніх про дзвінок. Бомбардир відповів:

— Ма…

Хвилину він слухав. Юніс глянула на його обличчя й одразу ж зрозуміла, що новини погані. Бомбардир звівся на ноги.

— Ти хочеш, щоб я приїхав? Я виїжджаю просто зараз. Не переживай, мамо, звісно, жодних проблем.

Ішлося про Ґодфрі. Любого, доброго, дотепного, вихованого Ґодфрі, який потерпав від старечого недоумства. Він був, немов величний галеон з пошарпаними вітрилами, який не міг більше триматися свого курсу, залишений на милість першого-ліпшого шквалу чи шторму. Минулого місяця Ґодфрі одночасно затопив і підпалив будинок. Хотів набрати собі ванну, відкрутив кран і забув про це, спустився на перший поверх, щоб випрасувати свою футболку, і залишив увімкнуту праску на столі. А сам подався в село купити газету. Ґрейс повернулася з теплиці й побачила, що вода, яка протікала через кухню, загасила пожежу від праски. Не знала, сміятися чи плакати. Вона досі відмовлялася визнати, що їй потрібна допомога. Ґодфрі — її чоловік, і вона кохає його, як і обіцяла, — «в хворобі і в здоров’ї… поки смерть не розлучить нас». Вона не могла уявити його в будинку, де звичними складниками інтер’єру є крісла зі вбудованими суднами. А тепер… Цього разу Ґодфрі втік. Чи, точніше, він загубився. Після години безуспішних пошуків у селі Ґрейс побігла додому, щоб зателефонувати до поліції. Удома біля воріт вона зустріла вікарія, який дорогою до свого парафіянина побачив Ґодфрі в червоному береті Ґрейс, і той крокував посеред шляху з віником, піднятим за плечима, як гвинтівка. Ґодфрі казав, що повертається до своєї частини після вихідних.

Бомбардир зітхнув і поклав трубку.

— Поїхати з тобою чи тримати тут оборону разом з Бейбі Джейн? — запитала Юніс.

Бомбардир не встиг відповісти, як хтось подзвонив у двері.

Поршу не дуже схвилювала звістка про останню витівку її батька. Вона відмовилась їхати додому з братом, відмовилася надати хоч якусь підтримку чи допомогу матері. Бомбардир марно намагався зламати холодну кригу її байдужості.

— Це серйозно, сестро. Мама не може стежити за ним кожної хвилини вдень і вночі, а він небезпечний сам для себе. І хто знає, може, він небезпечний і для неї.

Порша роздивлялася свої нові яскраво-червоні нігті, нігті їй дуже подобалися. Вона навіть дала манікюрниці фунт на чай.

— Ну? І що ти очікуєш, щоб я зробила? Треба здати його в спеціальний будинок.

— Він удома. У своєму будинку, — прошепотіла Юніс.

— Ет, замовкни! Це не твоя справа.

— Принаймні грубіянити тут заборонено! — відрубав Бомбардир.

Діткнута зауваженням Бомбардира і глибоко в душі налякана хворобою свого батька, Порша, як завжди в таких ситуаціях, почала відповідати образами:

— Та ти безсердечний покидьку! Звісно, я хвилююся за нашого батька. Але говорю чесно. Якщо тато став небезпечний для себе й інших, то його треба замкнути. У мене хоч кишка не тонка вимовити це вголос. А ти, братику, завжди був безхребетний, завжди слухався татуся і матусю й ніколи не сперечався з ними, як я!

Бейбі Джейн побачила, що ситуація виходить з-під контролю, їй не подобалося, коли таким тоном розмовляють з її друзями. Тварина виявила своє незадоволення погрозливим гарчанням. Порша роззирнулась і помітила джерело дивного звуку — маленьку моську, що готувалася атакувати.

— О, та тут іще одне страхопудало? Я думала, ти покінчив з цим, коли та мала потвора здохла.

Юніс подивилася туди, де в одній із шухляд Бомбардирового столу в коробці зберігався прах Дугласа, і мовчки попрохала вибачення в їхнього мертвого друга.

Вона якраз розважала над тим, як помститися цій огидній жінці за той біль, якого та завдала Бомбардиру, коли усвідомила, що Бейбі Джейн уже все придумала. Вставши з подушки, загрозливо, наче левиця, яка щойно почула здобич, вона уп’ялася в Поршу лютим поглядом і гарчала чимраз голосніше, аж поки все її тіло завібрувало. Бейбі Джейн вишкірила пащу, оголивши низку маленьких, але гострих зубів. Порша погрозила їй пальцем, але собака й далі наступав, зосередивши погляд на своїй жертві й час від часу змінюючи погрозливе гарчання на театральний вищир.

— Геть! Цить! Сидіти! Сидіти!

Бейбі Джейн наступала. Порша кинулася тікати, лаючись, як матрос.

Бомбардир почав збиратися.

Юніс знову запропонувала свою допомогу:

— Я поїду з тобою, якщо хочеш.

Він усміхнувся й заперечно похитав головою:

— Ні, ні. Зі мною все буде гаразд. Ти залишишся тут і подбаєш про мадам, — сказав він, чухаючи за вухом свою улюбленицю, яка з обожнюванням дивилася на нього.

— Ну що ж, принаймні тепер ми знаємо, хто є хто, — додав він з пустотливою усмішкою.

— Що ти маєш на увазі? Що Порша — марнування дорогоцінного кисню і високі підбори?