Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона мала рацію, я не знав. Мене там не було, не було мене з ними в Бордо, у той час я ходив Мадридом і чекав на цей непомітний укол, який скаже мені: «Вже, Хав’єре, кінець. Можеш їхати». І вона дивилася на мене, із таким завзятим обличчям, з настільки щільно затиснутими губами, що аж білими від злості, з рум’янцем, розлитим по обличчю, немовби вона півдня витягала з печі хліби, а тонке пасмо волосся, яке випадало із зачіски, клеїлося до її спітнілого чола чорною змійкою. «Я не знаю, — сказав я, намагаючись заспокоїтись, у надії, що вона теж заспокоїться; але вона ще щільніше стиснула губи. — Це правда, я не знаю». Вона стояла далі, мовчазна, пурпурова, як учитель, що чекає на відповідь найдурнішого учня тільки для того, щоб його висміяти. «Леокадія?» — промовив я невпевнено; вона покрутила головою. «Не знаю… Альба?» Теж ні. Отже, залишалося найгірше. «Де той засранець Хав’єр?»
«Ні, — процідила вона крізь зуби, а потім продекламувала слово за словом, — чоловічечку, останні слова твого батька звучали…» Ні, не скажу цього. Не зможу повторити.
XXVIрозповідає Маріано
Мадрид Мадридом, але на Мансанаресі було ще гірше. Бувало, що за цілий день випадало поговорити тільки з мухами та одним старим погоничем мулів, який поволі їхав додому, до дружини, яка нагодує його юшкою. Я намагався щось зробити з садом, але цей ледацюга Феліпе швидше стане догори дриґом, аніж візьметься на нормальну роботу; він тільки скиглить, що тут його коле, там йому млосно, кишки скручує, в носі свербить… Якби англійські лорди мали таких садівників, вони б і далі жили в дикій пущі. А якби мали ще таких кухарів, то харчувалися б сирим м’ясом і корінцями.
Скільки вкладеної праці, скільки ідей, одкровень посеред ночі: довгий каскад, романтичні руїни, похилена статуя… і все намарно, намарно, намарно.
Ми приїздили туди дедалі рідше — переважно для того, щоб помузикувати з друзями в музичній кімнаті. Привозили з міста кошики з харчами і грали, бувало, до самого світанку, а потім — у повозки й учвал до цивілізації!
Урешті-решт, я сказав Тюхтієві, що з мене досить цієї халупи і що або я її продам, або, якщо він хоче, перепишу її знову на нього — кінець-кінцем, якби дідусь її не переписав на мене зі страху перед конфіскацією, то вона опинилася б у товстуна з рештою спадку.
«Якщо ти даєш, я можу взяти, — сказав він, — так, беру». І вже пополудні зібрався, згорблений сів до повозки і взяв курс на Мансанарес, в околиці мосту Сеґовії. Хіба хтось на таке сподівався?
XXVIIрозповідає Хав’єр
Я думав, що тут нічого не залишилося після нього; базгранину на стінах ми зішкрябали перед весіллям, старе манаття Феліпе спалив у садку. Але ж які живучі предмети, як багато їх є! Що за нестримна стихія — в закамарках, комірчинах, на горищі просто роїлося від речей старого.
Дивно було брати в руки всі ці інструменти, які він колись не вивіз із собою до Франції: пензлі з обгризеними кінчиками та обскубаною щетиною, одні назавжди затвердлі від налиплої фарби, інші — цілковито полисілі; хустки, шорстке ганчір’я, різноманітні планки та щітки, якими він фугував поверхню картин; надщерблені мисочки для розмішування фарб, усіяні різнокольоровими плямами (тілесно-рожеві, індиґо, брунатно-червоні; кольору неба і старого сурдута) і пляшечки з рештками чогось, що, може, колись і надавалося до малювання, але вже давно зіпсулося, запліснявіло або засохло на камінь. Тільки пігменти зберігали в собі ту саму мінеральну чистоту, що й колись; стерті на порох, вони сяяли з-під шару пилу чистими кольорами; тільки вони — неторкані фарби у стані повної безневинності — ще до чогось були придатні. Я відчиняв чергові шухляди, порпався в закамарках (знайшов цілий набір пластинок для Disparates[18], над якими він працював перед від’їздом; він не зробив із них жодного відбитку; я загорнув їх знову в тонкий фетр і відклав); відсував незакінчені, покинуті картини — їх було небагато, бо коли він віддав запаси полотна для перев’язок у Сараґосі, то користувався тільки старими підрамниками, з яких зішкрябував фарби і малював знову; я перерив у своїх пошуках цілу майстерню. Без особливих успіхів. І лише тоді згадав про коробку, яку отримав на чотирнадцятий чи п’ятнадцятий день народження; цими фарбами я колись намалював «Колоса» і кілька маленьких картинок, а потім їх покинув і запорпав у своїй кімнаті. Коли ми меблювали кімнати для Маріано та Консепсьйон, то вивезли чимало манаття в село; його скинули на купу в одній із неуживаних кімнат у старішій частині будинку, поруч із немодними шафами в стилі рококо, залишеними матір’ю, які були заповнені її поїденими міллю сукнями та шалями, і строкатим одягом majo, що його батько носив у молодості, поки не оглух; двері були зачинені, тому я вихилився через вікно і покликав Феліпе, який саме щось обрізав або копав у садку. Він прийшов, почухав носа, подивився на клямку й замок і сказав: «Це було так давно… Пане, звідки мені знати, де до неї ключ. Уже краще купити щось нове, ніж туди зазирати». Я наказав йому сходити до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя», після закриття браузера.