Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мені заздро, мене лютить, — казав мені напівжартома, на-півповажно Сен-Лу, натякаючи на мої безконечні балачки з його другом. — Ви /що, думаєте, що він розумніший за мене, ви любите його більше, ніж мене? Виходить, іншим уже зась? (Чоловік, який упадає за жінками і живе у товаристві бабських дурисвітів, дозволяє собі на жарти, на які не одважився б інший чоловік, що відчував би себе не таким невинятком.)
Коли розмова ставала спільною, то уникали згадки про Дрей-фуса з обави вразити Робера. Одначе за тиждень двоє його приятелів зауважили, яка все-таки химерія, що в військовому середовищі живе такий завзятий дрейфусар, сливе антимілітарист. «Бо, — озвався я, не бажаючи спинятися докладніше, — вплив середовища явно перебільшено...» Я хотів цим і обмежитися і не вдаватися в міркування, якими я поділився з Робером напередодні. Але й ці слова були майже достотнім повтором тих думок, отож я перепросив і додав: «Я про це вже говорив...» Але я не взяв у рахубу, що теляче захоплення, яке Робер висловлював мені і ще декому, має свій відворотний бік. Це захоплення живилося таким цілковитим перебиранням почутих думок, що через два дні Сен-Лу забувся, що думки ці чужі, а не його власні. Така доля спіткала і мою скромненьку тезу. Сен-Лу з таким виглядом, ніби ця думка завжди домувала в його мозку і я тільки полював на його землях, вважав за потрібне радісно привітати мене і палко схвалити:
— Авжеж! Середовище не має значення.
І з великим опалом, наче побоюючися, що я його урву або не зрозумію, вигукнув:
— По-справжньому впливає лише інтелектуальне середовище! Людина має бути ідейна!
І з усмішкою людини, для якої все ясно, він упустив монокль і вп’явся в мене очними свердельчиками.
— Всі люди одної ідеї однакові, — кинув він з викликом. Він зовсім, мабуть, не пам’ятав, що я йому сказав кілька днів тому, зате думка добре врізалася йому в голову.
До харчевні Сен-Лу я приходив не завжди в однаковому настрої. Якісь там спогади, якісь там гризоти дають нам спокій, і ми їх не помічаємо, але потім вони, одначе, вертаються і часом довго нас переслідують. Іноді ввечері, ідучи до ресторану, я так тужив по дукині Ґермантській, що ледве дихав, я мав таке вра-жіння, ніби частина мого огруддя вирізана умілим анатомом, видалена і заповнена рівною часткою нематеріяльної муки, еквівалентом журби і кохання. Хоч як би старанно зашито рани, нам болить, коли внутрішні органи заступає жаль по комусь, здається, що він забирає місця більше, ніж вони, ми весь час його відчуваємо, а потім освідомлювати частину свого тіла — яке роздвоєння! А нас же ніби могло стати на більше! За найменшого подмуху вітру ми зітхаємо не лише від стиску серця, а й від туги. Я дивився на небеса. Якщо небеса були ясні, я казав собі: «Може, вона в селі й теж зорює». І хто знає, коли я ввійду в харчевню, чи не скаже мені Робер: «Добра новина, тітка пише, що тужить за тобою і збирається приїхати сюди»? Не тільки крайнебо викликало у мене думку про дукиню Ґермантську. Легіт приносив мені вісточку про неї, як колись про Жільберту серед збіжжя Мезеглі-за. Сама людина не змінюється, ми наповнюємо наше почуття міріадами часточок, до пори дрімотних, ним пробуджених, але йому чужих. А при тому завше щось у нас намагається підняти наші особисті почуття до чогось вищого, тобто прилучити їх до загальнішого почуття, спільного всій людськості; отож ті люди і ті гризоти, яких ми через них зазнаємо, це тільки спосіб прилучитися до вселюдського почуття. Свідомість, що гризота це крихітна часточка вселенської любови, робила її якоюсь солодкою. Мені здавалося, що в муках, які я відчував, я впізнаю біль, завданий мені Жільбертою, або комбрейські вечірні страждання, коли мама йшла від мене, а також спогади від сторінок Берготта. Дукиня Ґермантська, її холодність, її відсутність, все це не пов’язувалося з моїми муками так тісно, як у мозку вченого пов’язується причина з наслідком; попри все це я не висновував, що причина — в дукині Ґермантській. Хіба не поширюється фізичний біль шляхом іррадіації і не віддає в місцях, суміжних із хворим місцем, але скоро лікар намацує больову точку, біль попускає і вщухає? А доти розлеглість цього болю давала йому в нашій свідомості щось таке непевне й загрозливе, що, не в змозі пояснити його і навіть локалізувати, ми вважали, що позбутися його годі. Дорогою до ресторану я думав: «Дукині Ґермантської я не бачив уже два тижні». Два тижні — це здавалося величезним терміном лише для мене: коли йшлося про дукиню Ґермантську, я лічив час на хвилини. Не тільки у зірках і вітрі, але навіть у математичному поділі часу крилося щось болісне і поетичне. Кожен день був нині ніби рухомий гребінь млистого пагорба: я відчував, що одним його узбіччям я можу зійти в забуття, а вгору по другому мене поривала потреба знову побачити дукиню. І, позбавлений сталої рівноваги, я перекочувався зі схилу на схил. Одного разу я сказав собі: «Може, сьогодні буде лист», і, прийшовши на обід, насмів запитати Робера:
— Не було новин із Парижа? )
— Були, — відповів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона», після закриття браузера.