Читати книгу - "Емісар"

— Флоїдів, — тепер уже виправив я. — Це ще важче.

— Гаразд, — підвела риску Інга. — Тоді він нам просто парить мізки з якоюсь конкретною метою. Або просто вдає з себе божевільного. Га?

Я на це лише знизав плечима:

— Якщо парить, міг би вигадати щось більш достовірне. Таке, у що ми б швидше повірили. Диви як він дотепно розповідає — на усе має пояснення. Усе по поличках розставлено. Якби справа стосувалася чогось більш реального, ми б давно вже повірили. Скажеш, ні? А так… Повна лажа. Навіщо?

— От і я думаю — навіщо?

— А втім…

— Що втім?

— Пам’ятаєш, як ти дивилася на мене, коли я розповідав тобі усе, що зі мною трапилось, як потрапив у пастку до цих навіжених… Ти ж не вірила. Я бачив, також хтозна-що про мене думала. А усе підтвердилося. Тепер віриш. Хоч і запізно вже. Ну?

— Вовчику, ти що, збираєшся вивести мене з себе? Настроївся воювати з мутантами? Може ти хочеш, щоб я лягла з ним у ліжко?! Я не хочу.

— Иги… він вигадав казку про зоряні війни, щоб домогтися тебе…

— Припини свої підколки! — засичала вона. — Мені не до жартів.

— Мені також, — погодився я. — Варіантів вистачає. От тільки ні до чого ми тут не додумаємося.

— Ти правий, — зітхнула Інга. — У мене вже голова іде обертом.

Напевно, так воно і було, тому що її шия змучилася і волосся, яке ще досі пахло «по-нашому», вперлося мені у щоку. А я розгубився. Ні, не від цього дотику. Від того, що навіть вона виснажилася і впала духом. А я, на якого змучено похилилася ця гарна і розумна голова, мав наче як виправдати її сподівання і вигадати щось.

— Я боюся його. Дуже боюся…

Дивно, але на відміну від Інги, я не міг зізнатися собі у тому, що боюся цієї людини. І не тому, що бачив у собі реальні можливості протистояти йому. Просто виникало якесь таке відчуття… Ні, звісно я не вірив у міжпланетний конфлікт з флоїдами, але розуміння, що Марк з’явився не для того, щоб нас скривдити, було зі мною постійно. Не знаю чому. Інга на це лише штовхнула мене, припиняючи моє непереконливе шепотіння.

— Гаразд, бійся далі, — промовив я. — Хоча я знаю справжню причину, чому ти боїшся його. Він сильніший за тебе.

— Так він і за тебе сильніший, — заперечила вона. — А ти кажеш, що не боїшся.

Довелося пояснити, що я мав на увазі дещо інше. Інга була надто самостійною, надто розумною, досконалою, незалежною… І мені дійсно важко було уявити собі чоловіка, якому б вона підкорялася у тому традиційному розумінні, в якому підкоряється взагалі жінка чоловіку — на підставі того, що він сильніший, розумніший, стійкіший до боротьби з довколишнім світом. Ми вже не заганяємо мамонтів і не видобуваємо вогонь власноруч, але цей стереотип стосунків чоловіка і жінки так чи так зберігся досі. Інга цим не страждала. Тому що усі чоловіки були гіршими від неї, примітивнішими, абсолютно не потрібними їй, аби вижити у сучасному, також по-своєму жорстокому світі. І тепер, коли з’явився хтось дійсно досконаліший за неї, ця жінка починала боятися.

— Іди до чорта зі своєю філософією, — попросила вона. — Мені не хочеться сперечатися з тобою.

— Тут і немає про що сперечатися. Пам’ятаєш, ти казала, що боїшся закохатися? От зараз те саме. Закохатися ти можеш лише у чоловіка, якого визнаєш вищим від себе. А це для тебе смертельно, бо тоді дуже низько впаде твоє цабе.

— Вовчику, я тебе дуже прошу… Припини дискусії. І обійми мене, бо я змерзла. І подумай краще, що реально робити. Якщо мислити твоїми категоріями, коли ведмідь до печери вдирається, завалювати вхід камінням мають усі нарівні: і сильні жінки, і слабкі чоловіки. То думай. Будь такий добрий. І я також. Якщо йому серйозно стукне в голову щось зробити зі мною, то він і тебе вб’є. Хіба що схочеш йому допомагати…

— Не верзи дурниць, — попросив я.

— Ти не кинеш мене?

— Ні, не бійся. Звісно, не кину. Ми щось вигадаємо.

Інга обійняла мене за шию і притиснулася дуже близько, усім тілом. А я знову не відчув бажання. Бути слабкою — неприродний для неї стан, можливо, ще важчий, аніж якась хвороба. А як хотіти жінку, яка мучиться від хвороби?

Я заплющив очі і занурився у сон. Усе відбулося швидко. Миттєвий політ змученої свідомості на чотириста років назад, щойно я відпустив її. У часи, коли, якщо вірити Марку, наше життя так круто змінило свою траєкторію. Може тому мене завжди й тягло туди з такою силою? Може саме через це рука, призначена тримати кермо автомобіля та олівець, прагнула взяти ятаган, а мрії ставали такими химерними?

У двері постукали.

— Дуже мило з вашого боку, — промовила Інга.

— Я ж намагаюся переконати вас, що ви не полонені, — пояснив Марк. — А ви далі за своє. Сподіваюся, ви добре відпочили.

— Нормально, — я сів на ліжку, чомусь відчуваючи ніяковість. Можливо, тому, що лежав у ньому щойно поруч із жінкою, на яку більше заслуговував той, хто увійшов.

Але Марка, схоже, такі питання аж ніяк не хвилювали.

— Ви більше не думаете, що я збираюся вас ґвалтувати? — він подивився на Інгу. — Бачите, я навіть не маю нічого проти, щоб ви були поруч і наодинці з тим, хто вам більше до вподоби.

— Вважайте, я оцінила ваш жест, — сухо відповіла вона.

— А це не жест. Я намагаюся побудувати у нашому маленькому суспільстві відносини, які допоможуть вижити ось тут. До речі, щоб вижити, потрібно снідати. Збирайтеся і ходіть до кухні, я вже приготував. Наступна черга когось із вас.

— А де ви взяли продукти?