Читати книгу - "Емісар"

class="book">— У супермаркеті, де ж іще.

— Ви… хочете сказати, що залишали нас? — здивування просто читалося на обличчі Інги.

— Я був поруч і в разі небезпеки повернувся б. А… — він спробував посміхнутися. — Ви мали на увазі інше. Просто я розумію, що вам невигідно втікати від мене. І ви, сподіваюсь, поступово у цьому переконаєтеся.

На столі вже був сніданок.

— А де Іван? — поцікавився я.

Довелося прогулятися до лабораторії. Іван їв сендвіч і далі припнутий до труби опалення.

— Нам ще потрібно вирішити деякі питання і тоді він буде поруч з нами.

Хвилин з двадцять нам з Інгою було не до питань. А коли ми задовольнили перший апетит, Марк сказав:

— Я хочу знати, що ви вирішили.

— А я хочу знати, що ви плануєте, — відповіла Інга.

— Ми побудемо тут ще кілька днів, доки все не заспокоїться хоча б зовні, і вони зрозуміють, що не взяли нас зопалу. Після цього я маю знайти Віллі.

— Треба думати, це людина, у якої ота ваша сироватка, — дивлячись йому в очі, випалила Інга. Сарказм і неприхована відраза так і перли з неї.

— Саме так. — Не зморгнувши відповів Марк.

— А після цього ви вколете її мені у вену і зґвалтуєте.

— Ні, — спокійно заперечив Марк. — Після цього, якщо нам удасться його знайти, ви отримаєте неспростовні докази достовірності того, про що я вам розповідав.

— …і ляжу сама! — знову почала розпалюватися Інга.

— Я розумію, що така істина вас не влаштовує, — розвів руками Марк. — Але істина завжди існує незалежно від бажання людей. Ви ж спочатку здавалися мені значно сильнішою, принаймні, не здатною впадати в істерику під впливом зовнішніх обставин.

Інга мовчки проковтнула це. А Марк, який, здавалося, бачив її наскрізь, вів далі:

— Що ж до останніх ваших слів… Ви мені сто років не потрібні як жінка, тим паче коханка. Не схочете допомагати мені — ваша справа. Я знайду іншу жінку для себе і навіть для вашого супутника. Та навіть і сталося б це між вами — це також було б на користь справі.

— Справі?! Ви чисто з глузду з’їхали… — Інга обурено похитала головою. — Я не дозволю, щоб ви ввели мені якусь гидоту, хоч у чому б ви мене переконували і які б казки вигадували! Ви розумієте це?

— Гаразд, — розвів руками Марк. — Може, ви хочете взагалі піти? Йдіть. Нехай гидоту вводять вам вони. Дійсно гидоту. Як уже робили у тій машині.

— Звідки ти знаєш? — це вирвалось у мене само.

— Я багато чого знаю, але ж ви мені не вірите. У мене є тут справа. Я зроблю її будь-що. Вас кривдити я не можу, адже ви такі самі як і я. Наскільки це можливо, намагатимуся оберігати вас і буду сподіватися, що колись зрозумієте і повірите. Але запам’ятайте, — він зробив паузу, обводячи нас поглядом. — В останню мить, коли у мене ще буде шанс врятуватись, я вас покину. В інтересах цивілізації.

Інга відвернулась і мовчала. І тоді я запитав:

— Гаразд, Марку, ти скажи, як збираєшся це робити? Припустимо, яка роль відводиться нам?

Інга так зиркнула на мене, що стало не по собі.

— Бути біля мене і слухатись. Я маю знайти чоловіка, який володіє сироваткою. Хоча для мене він не лише джерело сироватки.

— Віллі, — уточнив я.

— Насправді його звуть інакше. Так назвав його я для вас.

— І ти знаєш, де його шукати?

— Поки що ні, — відповів Марк. — Ми втратили зв’язок з ним. Він змушений був зникнути, адже служби вийшли на його слід.

— Як же ти його шукатимеш?

— Існує пароль, відомий нам обом.

— Але це безмежна країна! Знаєш, яка її площа і скільки людей тут живе?

— Звісно, — побачивши, що ми далекі від думок про їжу, Марк і собі взявся до сніданку.

— Ти бував тут?

— Ні.

— І ти збираєшся тут ховатися, вижити, ще й знайти когось? Хе… — переможна посмішка вихопилася у мене сама. — То затям, друже: мені, звісно, до тебе далеко в усіх аспектах, але ти потребуєш тут не менше моєї допомоги, аніж я твоєї. Я вісім років прожив у Штатах, без мого досвіду ти скидатимешся тут щонайменше на дурня і влетиш у пригоди як не сьогодні, то завтра. А я майже свій, адже відтоді тут нічого не змінилося.

— Ти надто самовпевнений, — спокійно заперечив Марк, поглинаючи з тарілки. — Я дам собі раду в цій країні не гірше, аніж у нас.

— Але яким чином?! — мені Їй-Богу схотілося покрутити пальцем біля скроні. — Ти маєш хоч якісь американські документи? Знаєш, де Їх узяти? А скільки у тебе грошей?

— Близько трьох тисяч доларів, — не зморгнувши, відповів Марк.

— Ну нам на трьох це не дасть можливості й місяць протриматись. А далі? Де заробиш? Чи може грабуватимеш? Друже, це не та країна, навіть якщо мати твої навички головоріза.

— Я не головоріз, — відповів Марк. — А тих агентів у літаку мусив ліквідувати, щоб врятувати вас же. То ж дорікати мені цим недоречно. Документи у цій країні взагалі не є справою першої необхідності. Тут можна роками вештатися вулицями і їх у тебе ніхто не запитає, аби не порушував закону. А гроші… Ну, цих, що я маю, вистачить, аби дістатися, скажімо, до околиці. Там нас би влаштувала квартира на дві кімнати, це близько восьмисот, якщо уперед, і документи для цього також не потрібні. А роботу середньої паршивості знайдемо через «Чикаго Триб’юн», припустімо. Я міг би бути шліфувальником паркету доларів так за сім з половиною на годину. Пані Інга, якщо гординя не дозволить їй доглядати паралізовану стару, просто готуватиме нам їжу. Ну а ти… знайдеш, ти ж майже місцевий. Тільки