Читати книгу - "Чари країни Оз"

й не фея, та коли ви зробите так, як я скажу, нам нічого буде боятися їх.

— Яка ж твоя думка, люба? — спитала Озма.

— Та я подивилась на оте джерело Забуття, — відповіла дівчинка, — і мені подумалося ось що. Коли Чарівник вимовить те жахливе слово, що поверне їм справжню подобу, він може навіяти їм страшенну спрагу, а ми поставимо отут біля джерела кухлик, щоб був напохваті. Тоді вони нап’ються води й забудуть усі чари, які знали, — та й усе інше теж забудуть.

— Думка непогана, — промовив Чарівник, схвально дивлячись на Дороті.

— Думка дуже добра, — сказала Озма. — Дороті, збігай по кухлик.

Дівчинка побігла по кухлик, а Чарівник тим часом сказав:

— Я не знаю, яка справжня подоба цих чаклунів: люди вони чи звірі. Якщо звірі, то вони не питимуть із кухлика, а можуть зразу напасти на нас, а напитись потім. Тому безпечніше буде покликати Лева-Боягуза й Голодного Тигра, щоб захистили нас, якщо буде потреба.

Озма видобула срібний свисток, начеплений на тонкому золотому ланцюжку, й двічі пронизливо засюрчала. Той свист, хоча й не різкий, сягав дуже далеко, і, тільки-но він долетів до вух Лева-Боягуза й Голодного Тигра, як два величезні звірі враз прибігли. Озма пояснила їм, що хоче зробити Чарівник, і сказала, щоб сиділи тихо, коли не буде небезпеки. Два могутні охоронці Правительки Озу сіли біля джерела й стали чекати.

Вернулась Дороті й поставила кухлик на цямрину біля джерела. Тоді Чарівник поклав ліщиновий горішок біля джерела й промовив урочисто:

— Я хочу, щоб до тебе вернулась твоя природна подоба й щоб тебе мучила велика спрага — пірзкщ л.

За одну мить на місці горішка з’явилась постать Кікі Ару, Юнака-Верхотура. Спочатку він розгублено закліпав очима, ніби силкувався пригадати, що з ним сталось і чому він опинився в цьому дивному місці. Але він стояв обличчям до джерела, й булькіт води нагадав йому про спрагу. Не помітивши Озми, Чарівника й Дороті, що сиділи в нього за спиною, він ухопив кухлик, набрав у нього води Забуття й випив до дна.

Спрага втамувалась, але розгубленість стала ще дужчою, бо тепер він не пам’ятав зовсім нічого — навіть як його звуть і звідки він. Кікі задоволено подивився на прегарний парк, потім, обернувшись, побачив Озму, Чарівника й Дороті, що зацікавлено розглядали його, і двох великих звірів, що сиділи на землі позад них.

Кікі Ару не знав, хто вони такі, але подумав, що Озма дуже вродлива, а Дороті дуже мила. Тому він усміхнувся їм такою невинною, щасливою усмішкою, наче в немовляти, і це потішило Дороті; вона взяла його за руку й посадила на лаві поруч себе.

— Отакої! Я думала, що ти жахливий Чаклун, а ти просто хлопець! — вигукнула вона.

— А що таке чаклун? — спитав він. — І що таке хлопець?

— Невже ти не знаєш? — спитала дівчинка.

Кікі похитав головою. Тоді засміявся.

— Я, здається, не знаю нічого.

— Діло дивне, — промовив Чарівник. — Одягнений він, як Жвакун, отже, колись жив у краю Жвакунів. Звичайно, він нічого не зможе розповісти нам ні про себе, ні про свою родину, бо забув геть усе, що знав.

— Тепер, коли вся зіпсутість із нього вийшла, він здається досить милим юнаком, — сказала Озма. — Хай живе у нас, ми його навчимо жити по-нашому — бути щирим і поважати інших.

— Ну, тоді це щастя для нього, що він напився води Забуття, — зауважила Дороті.

— Атож, — погодився Чарівник. — Але мене дивує одне: як це такий молодий хлопець узнав таємне слово, здатне відмінювати живі істоти. Може, його товариш, що тепер ув’язнений у цьому волоському горісі, — це справжній Чаклун, хоча й пам’ятаю, що саме цей хлопець у подобі звіра шепотів чарівне слово в дупло, звідки я й підслухав його.

— Що ж, скоро ми довідаємося, хто він, — сказала Озма. — Може, він виявиться ще одним Хлопцем-Жвакуном.

Чарівник поклав волоський горіх біля джерела й проказав так само повільно й урочисто, як і перше:

— Я хочу, щоб ти вернувся в свою природну подобу і щоб тебе мучила спрага — пірзкщглі Вмить горіх зник, а на його місці з’явився Коструббо-Ном. Він теж стояв обличчям до джерела, теж узяв кухлик, набрав води й хотів уже пити, коли Дороті вигукнула:

— Ой, та це ж старий Король Номів!

Коструббо крутнувся на місці й став обличчям до них, з кухликом у руці.

— Так! — гнівним голосом сказав він. — Це старий Король Номів, і я збираюсь підкорити всю країну Оз і помститись вам за те, що скинули мене з трону. — Він розглядівся довкола й повів далі: — Яєць тут ніде не видно, і я могутніший за всіх вас укупі! Я не знаю, як попав сюди, але збираюсь почати головний бій у своєму житті — і я його виграю!

Вітер куйовдив його біле волосся й бороду; очі горіли ненавистю й помстою, і наші друзі були так здивовані й приголомшені несподіваною появою цього давнього ворога озминського народу, що тільки мовчки дивились на нього та нітились під його несамовитим поглядом.

Коструббо засміявся. Випив воду, кинув кухлик на землю й розлючено сказав:

— А тепер… а тепер… а…

Голос його дедалі лагіднішав. Він потер рукою лоб зі сторопілим виглядом і погладив довгу бороду.

— Що я хотів сказати?.. — благально мовив він.

— Ви не пам’ятаєте? — спитав Чарівник.

— Ні, я забув.

— Хто ви? — спитала Дороті.

Він трохи подумав.

— Я… Я… далебі, не знаю, — промимрив.

— А хто ми! Теж не знаєте? — спитала дівчинка.

— Уявлення не маю, — відказав Ном.

— Скажіть, а хто оцей юний Жвакун? — спитала Озма.

Коструббо подивився на хлопця й похитав головою.