Читати книгу - "На далеких берегах"

командира там, де починалася стежка, що вела до далеких постів. Кілька партизанів, вправно орудуючи лопатами, копали біля стежки землянку. Інші вилізли на високу сосну і припасовували до її верховіття провід — сосна мала бути антеною для рації.

«Працюйте, працюйте, друзі! — в думках звернувся до них Сергій Миколайович. — Ех, коли б усе було гаразд і вдалося почути Москву!..»

Рація бригади працювала поганенько: радист був недосвідчений, щоразу виходили з ладу акумулятори, апаратура була пошкоджена через численні струси під час переїздів. Місцевий зв'язок ще сяк-так налагоджували, а голос Москви, який глушили ворожі станції, вдавалося почути лише вряди-годи. А полковникові та іншим партизанам хотілося слухати й слухати цей спокійний голос! Хай навіть не дуже радісні вісті, — все одно, з кожним словом, що долинало з Москви, стаєш сильнішим, впевненішим!.. Одного разу вони почули позивні Москви, і Мехті, тоді дуже втомлений, сказав, що з нього вмить злетіла втома.

— Голос Москви, друже мій, усьому світові бадьорість вселяє! — відповів йому Ферреро.

Зараз Ферреро в задумі сидів на круглому валуні. Біля нього стояла корова, прив'язана до стовбура крислатої ялини.

— Чого задумався, товаришу Ферреро? — підсівши до нього, спитав Сергій Миколайович.

— Думай не думай, легше не стає, — похмуро промовив командир.

На його чолі залягли глибокі зморшки.

Він підвівся, ступив до корови, погладив рукою її теплу гладеньку шию. Корова стояла сумирно, зрідка помахувала хвостом.

— Зв'язковий був під товариша П., — стиха промовив Ферреро.

Полковник присунувся до нього ближче.

— Я ж казав, що Карранті ще заллє нам за шкуру сала. Так воно й вийшло. Учора ж німці розгромили нашу явку в Опчині, повісили Марту Кобиль, нагрянули в робітничий квартал у Трієсті, в будинок металіста Іона Луки. Гестапівці схопили трьох надійних людей — самого Іона, Ігрежа, Соломку. В Плаву й Сагу послали по батальйону гітлерівців…

— Зрозуміло, — хитнув головою полковник. — Карранті знає, що ці села годують нас.

— Він і більше знає. Якщо навіть ці села ізольовані від нас, то нам ще можна дещо підкинути з Терново. Тому він і постарався, щоб туди послати італійський фашистський взвод.

— Теж зрозуміло. Оскільки не вдалося розправитися з нами ударом у спину, пробують заморити голодом. Не києм, то палицею, як кажуть у нас.

Ферреро гладив шию корови.

— Я виділив запас для хворих і поранених і повідомив, що для всіх нас вистачить їжі на два дні, — похмуро вимовив він. — Зменшимо раціон втроє. Вистачить на шість днів. На сьомий день можна з'їсти корівчину, а курити висушений мох. Восьмий день і всі наступні — тільки курити мох.

— Перспектива не з радісних!

— Може, ще двох мулів з'їсти? — чи то жартома, чи серйозно сказав Ферреро. — Ех, попався б мені цей Карранті!

— Не вішай носа, командире, може ще й попадеться! — підбадьорив його полковник.

До Ферреро підскочив з ліхтарем Анрі Дюез, хотів щось сказати, та напад хриплого кашлю не дав йому вимовити й слова. Бухикаючи, він показав рукою на стежку й спрямував туди світло ліхтаря.

До валуна довгим ланцюжком піднімалися дівчата. Вони вийшли з туману — усі, як на підбір, високі й стрункі, в темному й світлому одязі, з кошиками й пакунками в руках, з глечиками на плечах. Це селянки несли продукти партизанам.

Перша з дівчат, з родимкою біля рота, зняла з голови кошик.

— Звідки ви? — спитав Ферреро.

— З Граніка, — відповіла дівчина. — Попетляли, поки знайшли вас… Далеко ж ви тепер забилися.

Гранік — маленьке бідне селище, що загубилося високо в горах.

Дівчина збентежено додала:

— Даруйте вже, збирали, що в кого є.

— Що ж, як кажуть, чим багат, тим і рад, — привітно обізвався полковник.

У Ферреро різкіше прорізалися зморшки на чолі.

Він знав, що селянам у Граніку доводиться скрутно — порізана вся худоба, захована від фашистських інтендантів, і вони перебиваються з хліба на воду, щоб сяк-так дотягти до літа.

Ферреро заглянув у кошик. В ньому були качани кукурудзи. Покликав до себе іншу дівчину, з глечиком.

— Цей кошик з кукурудзою та ще глечик з вином ми візьмемо для поранених. А решту — вам доведеться нести назад.

— Як назад? Чому? — загомоніли дівчата.

— У нас багато продуктів, — м'яко сказав Ферреро, — дуже багато…

— А ми петляли, петляли, — розгублено пролепетала дівчина з родимкою.

— Ну, дарма… добре ще, що не потрапили в лапи фашистів! Німців кругом аж кишить. — Ферреро посміхнувся лагідною посмішкою. — А молодці все-таки!.. Велике вам спасибі!

— Як же нам тепер нести все це назад? — у голосі дівчини бриніло здивування.

— А ось поп'єте чаю, відпочинете: хто-небудь із наших піде з вами, виведе вас у безпечні місця, — сказав Ферреро. — Загалом, не радив би вам виходити з селища: тільки побільшає ворожих заслонів!

І Ферреро, даючи зрозуміти, що розмова закінчена, вклонився дівчатам і пішов разом з полковником.

— Чи правильно я зробив, полковнику? — спитав він Сергія Миколайовича, коли вони були вже біля табірних наметів.

— Правильно, командире! — твердо сказав полковник.

Ферреро побачив Дімо Крайнєва: йому розв'язали руки, він сидів на пеньку й уминав якусь страву з алюмінійового котелка.

— А цього мерзотника я годувати більше не буду. Досить! — зненацька скипів Ферреро.

— До суду треба годувати, — суворо сказав полковник.

— Я й хотів сказати, що треба швидше його судити! — уточнив Ферреро.

— Судитимемо, — хитнув головою Сергій Миколайович.

Мехті й Вася ішли лісовою стежкою.

День був погожий; вранішній туман розсіявся. Можна було навіть неозброєним оком розгледіти кожне деревце на далеких гірських схилах…

Чим нижче спускалася дорога, тим густішим був ліс. Поміж листяними деревами височіли