Читати книгу - "На далеких берегах"

кипариси; гаї благородного лавру й дикої вишні чергувалися з велетенськими горіховими деревами; неначе гігантські птахи, розкинули вони свої великі незграбні гілки, під якими, мов під крилами, тулилися маленькі зелені маслинові дерева. Незабаром усе тут оживе, зазеленіє, зацвіте…

Вася обережно підтримував товариша, допомагав йому йти вперед. Мехті не відмовлявся від допомоги, бо розумів, що піднявся надто рано, і лікар мав рацію, коли настійливо вимагав від нього: лежати, лежати й лежати!

Проте Мехті встав, ї на доказ того, що він остаточно видужав, спробував навіть погуляти по лісі, навколо галявини. Слід сказати, що в нього не було впертого бажання якнайшвидше покінчити з остогидлим «постільним режимом» і пустотливої бравади (дивіться, мовляв, який я!), Мехті квапився повернутися до своїх товаришів. Після недавніх подій він особливо глибоко усвідомив значення дисципліни. Та іншими, серйознішими міркуваннями керувався Мехті, коли задумав залишити воза: бригада голодувала (на день видавали кілька ложок юшки з борошна й необмежену кількість окропу на душу); а оскільки Мехті перебував на становищі хворого, то хотів він цього чи ні, йому виписували й видавали вдосталь їжі з недоторканного запасу продуктів. З цим Мехті миритися не міг і сьогодні остаточно залишив госпітальну постіль.

— А вже справжня весна, Мехті, — весь порожевівши від збудження, вигукнув Вася.

У Мехті жадібно ворухнулися ніздрі:

— Еге ж, весною пахне.

— Ну й погода тут! — засміявся Вася. — Зима в розпалі, і раптом — бах! — настає весна!

— Ну, до весни ще далеко, — сказав спроквола Мехті. — Це, знаєш, партизанський рейд, несподіваний напад — наскок весни. А там знову зима візьме своє. Весна з нею поки що даремно змагається.

— Так уже й даремно! — усумнився Вася. — Ще два-три таких наскоки — і зими наче й не було!

— І це правда, — посміхнувся Мехті.

А довкола й справді буяла весна: щедро обмиті недавніми дощами сосни весело задерли вгору свої темнозелені голови. Пробившись крізь густе гілля, на іржавих, волохатих стовбурах танцювали жовті плями — сонячні зайчики. Сніг геть чисто розтанув, і на темній мокрій землі смарагдовими острівцями зазеленіла молоденька травичка. Стежку перетинав прозорий і бистрий струмок, що дзюркотів невгаваючи. Ліс був наповнений терпкими запахами — свіжими і якимись бентежними…

Мехті й Вася звернули вбік і вийшли на вузьку просіку, що утворилася тут після того, як партизани повирубували дерева для своїх потреб.

На просіці було людно. Понад сто партизанів сиділи, лежали чи стояли, спершись на рушниці, навколо пенька, на якому, скоцюрбившись, чекав своєї долі Дімо Крайнєв.

Поряд з ним на розісланій шинелі влаштувався ординарець Ферреро з клейончатою папкою й олівцем у руках.

Сам Ферреро стояв трохи оддалік і розмовляв з Сергієм Миколайовичем, на плечі якого була накинута повстяна бурка.

Побачивши Мехті й Васю, Ферреро жестами показав їм, щоб вони сіли ближче.

Партизани розступилися, пропускаючи їх уперед. Кілька чоловік підвелося, щоб дати їм місце біля самого пенька, де сидів Крайнєв.

Помітивши рух серед тих, що зібралися, Крайнєв підвів голову і поглянув спідлоба на Мехті. Вигляд у Крайнєва був пом'ятий, приголомшений, одначе зрадник спробував жалісливо посміхнутися до Мехті.

Мехті одвернувся, а Вася, суворо насупивши брови, стиснув пальці й непомітно показав Крайнєву кулака.

Зненацька Крайнєв стрепенувся — Ферреро вийшов на. середину півкола, утвореного партизанами, і без усякої передмови сказав:

— Головою трибуналу був у нас Лоренцо. Його, як вам відомо, убили позавчора, під час вилазки в Сагу. Поки нового голови немає, я за нього, як командир. Секретар є, отже, все гаразд. Може, в кого є інші пропозиції?

Але всі були згодні з командиром.

Сонце підбилося високо. Сергій Миколайович вийшов з-під сосни, яка не давала вже тіні, і, відкинувши поли бурки, сів на грубо збиту табуретку, що стояла недалеко від підсудного. Полковник з насолодою підставив обличчя теплим сонячним променям — воно було в нього зараз добре, лагідне, і Крайнєв зрадів, побачивши його таким.

Ферреро сховав до кишені люльку, витер губи й вуса фуляровою картатою хусточкою.

— Справа вам відома, — промовив він без напруження, але так, що голос його покотився по всій просіці. — Начальником штабу бригади був у нас фашистський молодчик. А це — його прихвостень! Він сам зізнався, що продавсь ворогові, передавав через ворожих зв'язкових по селах секретні відомості. Начальник штабу втік. Зв'язкового захопити також не вдалося — в Сазі стоїть німецький батальйон. У наших руках поки що одна ця гадина. Вирішуйте, товариші, самі, що з ним робити.

Ферреро знову витер хусточкою вуса. Багато говорити він не любив.

— Я скажу! — чітко вимовив Дюез. Прозорими, наче восковими, пальцями, він поправив на голові берет. — Я скажу… Його треба знищити: байдуже як — розстріляти чи повісити. Таким, як він, ми оголосили вендету. Вендета не знає пощади, а в нас велика вендета!

Багато хто не знав, що таке вендета, і сусіди пояснили їм, що це кривава родова помста; та, говорячи про велику вендету, Дюез мав на увазі відплату народу своїм ворогам. Секретар швидко записував олівцем у клейончатім зошиті.

Крайнєв сидів, як і раніше, з покірним виглядом. Сергій Миколайович дивився на сонце, Мехті креслив на землі тупим носком черевика химерні фігури.

— Закінчив, товаришу? Тоді я скажу, — промовив літній, бородатий селянин-словен. Він передав рушницю сусідові, вийшов на середину півкола. — Розстріляти недовго. Натиснув курок, і нема людини. А треба спочатку все-таки розібратися, що це за людина. Я — син селянина; може, я чогось не розумію — де там мені, я все життя ходив зігнутим, тільки зараз випростався і взяв до рук рушницю. І коли я взяв рушницю, то зустрівся з Крайнєвим. І розповів він мені про своє життя: він теж син селянина; били його, ламали, гнули, а розуму не вчили. От чоловік з дурного розуму й піддався ворогові…

— Коротше! — невдоволено крикнув молодий горбоносий партизан.

— Можу й коротше, — з гідністю, неквапливо відповів бородатий селянин. — Зізнався він — значить, половину вини спокутував. Тепер