Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

Сказавши «А», мусимо сказати і «Б»: рухатися в цих напрямках чи то паралельно, чи то одночасно, чи то в будь-який інший спосіб було неможливо – парафувавши Берестейську угоду, гетьман став заклятим ворогом і Антанти, і «білої» Росії. Евентуально можлива мирова угода з більшовиками (оскільки така угода означала офіційне визнання цих людоїдів) також сприяла переходу до ворожого щодо Скоропадського табору професіоналів російського походження, на яких він теоретично міг опертися. Спроба налагодити хоч якісь стосунки з регіональними небільшовицькими державними утвореннями категорично суперечила німецьким та австрійським політичним розрахункам…

Вирішувати ці та інші завдання випало визначному українському державному, політичному та громадському діячеві, масону Дмитрові Дорошенку.

Хто такий Дмитро Дорошенко?

Дмитро Іванович Дорошенко (27 березня 1882 – 9 березня 1951). Народився в м. Вільно (тепер Вільнюс), нащадок старовинного козацького старшинського роду (з нього походили, зокрема, гетьмани Михайло та Петро Дорошенки). Навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського, Київського та Петербурзького університетів. Голова Української студентської громади в Петербурзі (1903), член Революційної Української партії, згодом – Товариства українських поступовців, засновник «Просвіти» в Полтавській губернії. В 1910—1944 pp. – редактор часопису «Дніпровські хвилі» (Катеринослав). У 1915 р. – уповноважений Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті, голова відділу допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Галичини і Буковини. В 1917 р. – член УПСФ, член УЦР. З квітня 1917р. – урядовий комісар Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Восени 1917 р. – губернський комісар Чернігівщини.

У травні—листопаді – міністр закордонних справ УД. В 1919 р. – доцент Кам'янець-Подільського українського університету. З 1920 р. – на еміграції. Разом із В. Липинським та С. Шеметом взяв участь у створенні прогетьманського Українського союзу хліборобів-державників. Професор Українського вільного університету (1921—1951, Відень, Мюнхен, Прага), голова Українського наукового інституту (1926—1931, Берлін). Автор близько 1 тис. розвідок з історії України.

Головні праці: «Нарис історії України» (ч. 1—2, 1932—1933), «Історія України 1917—23» (ч. 1—2, 1930, 1932), «Огляд української історіографії» (1932), «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940).

Дорошенко Дмитро Іванович.

Зовнішньополітична діяльність: кадри – продовження

Розуміючи масштаби та гостроту проблем, які постали перед УД, Дорошенко насамперед запросив до співпраці в Міністерстві найбільш відомих у національному середовищі інтелектуалів, у т. ч. братів-масонів (хоча не всі вони належали до братства «вільних мулярів»): А. Галипа, О. Ейхельмана, О. Карпінського, І. Красковського, М. Левицького, В. Липинського, К. Лоського, Є. Лукасевича, І. Мірного, М. Славинського, М. Ткаченка, М. Суковкіна, В. Оренчука, Л. Цегельського, Ф. Штейнгеля, О. Шульгіна, А. Яковліва. Усе «це були люди, як правило, з високим освітнім та інтелектуальним цензом, представники дворянсько-шляхетських, землевласницьких верств суспільства, які відзначалися серйозними професійними дипломатичними здібностями».[146]

Розбудова диппредставництв

У міжчассі, маневруючи поміж основними геополітичними гравцями, відомство Дорошенка розбудовувало мережу зовнішньополітичних представництв. Темпи розбудови вражають і сьогодні.

Насамперед зовнішньополітичне відомство розробило закон про штати посольств Української Держави – «аж до часу остаточної ратифікації мирового договору» (14 червня). Посольство 1-го розряду (в Австро-Угорщині, Болгарії, Німеччині та Туреччині) складали 12 дипломатів та службовців із річним бюджетом в 332 тис. карб., 2-го (в Румунії), відповідно, 3 особи та бюджет у 140 тис. карб. Загалом на їх утримання виділили аж 1 127 072 карб, та ще й 26 копійок. 4 липня вирішили заснувати консульства в Москві та Петрограді.

Гетьман Павло Скоропадський в оточенні дипломатів. 1918 р.

10 червня ухвалили призначити «на посаду посланника при Берлінському урядові та окремо – німецькому імператорові барона Штейнгеля», а «на посаду дипломатичного представника у Відні – В'ячеслава Казимировича Липинського».

Хто такий Федір Штейнгель?

Штейнгель Федір Рудольфович (справжнє ім'я Теодор Штайнгайль). Народився 9 грудня 1870 р. в м. Городок Волинської губернії в родині інженера, статського радника Рудольфа Васильовича барона Штейнгеля, вихідця з Остзейського краю Німеччини. У 1890-ті роки навчався на природничому відділенні фізико-математичного факультету Варшавського університету, випускник Київського університету Св. Володимира. 1902 р. заснував у Городку музей археологічних, історичних та етнографічних збірок, розкопував могильники княжої доби у Студинці на Рівненщині. 1897 р. власним коштом побудував у Городку середню школу та відкрив осередок «Просвіти». 1906 р. обраний до І Державної думи від м. Києва, належав до Української парламентарної фракції, товариш голови Українського наукового товариства в Києві. Член партії конституційних демократів. Член Товариства українських поступовців, згодом – Української партії автономістів-федералістів та Української демократичної партії. З 1914 р. – член комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. На початку березня 1917 р. – голова Київського виконавчого комітету, у квітні – член президії Українського національного конгресу. З 1924 р. жив у Городку. 1939 p., після радянської окупації Польщі, все його майно було конфісковане. В 1940 р. репатріювався до Німеччини. Помер 1 лютого 1946 р. біля Дрездена. Масон.[147]

Барон Федір Рудольфович Штейнгель.

Хто такий В'ячеслав Яипинський?

Липинський В'ячеслав (Вацлав) Казимирович. Народився 5 квітня 1882 р. в с Затурці Волинської губернії у польській шляхетській