Читати книгу - "Повії теж виходять заміж, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

Людмила Харитонівна й Олександр Іванович. Ірюся прийшла в тугих джинсах і чорному светрі. На грудях – десяток кулонів та амулетів на срібних ланцюжках.

Серед них – і знаки зодіаку, і хрестики різноманітних конфігурацій. Ірюся така гарненька, навіщо вона намазала губи майже чорним і намастила кучері якимось розчином, ніби голова щойно з душу? Каже, зараз такий стиль. На честь Ірюсі Людмила Харитонівна й Олесь Іванович купили триста грамів печива, поклали до вазочки. Заварили чай в сервізному чайничку, розстелили білу скатертину на круглому столі. Їм кортить дізнатися подробиці шлюбу й розлучення Ірюсі. А вона про це ні слова. Натомість розповідає, що прочитала український переклад «Сповіді Блаженного Авґустина» й остаточно розчарувалася у християнстві.

Якщо біля джерел стояли такі, м'яко кажучи, придурки… Ось квитки. Ой, вже й не знаємо, як тобі дякувати, Ірюсю, – Людмила Харитонівна й Олесь Іванович розчулені. Коли це була нагода востаннє? Ти не пригадуєш, Лесику? Так, так, у вісімдесят шостому, на «Сільську честь», але то було навіть не в Опері, а в тодішньому Жовтневому палаці, бо Опера була на ремонті. Людей було дуже мало, поринули в спогади старі театрали, ніхто не хотів ходити до Жовтневого, але вистава їм дуже сподобалась, пам'ятаєш, Людмило Харитонівно?

Дякуємо, тобі, Ірюсю, ти нам таке свято зробила.

- То зробіть і ви мені свято.

- З радістю! Як саме, Ірюсю?

- Чи можу я лишитися у вас, поки ви будете в театрі?

- З-звичайно, але що тобі треба?

- Я нічого у вас не зіпсую, все залишиться, як було.

- Та ні, ми не про те. Але навіщо, поясни, навіщо тобі лишатися у нас, коли ми підемо до Опери?

- Послухай, може, ти хочеш хлопця сюди привести, – виявив кмітливість Олесь Іванович, – то ти це облиш, у нас не будинок розпусти!

- Ну навіщо ти так, Лесю, як ти міг таке подумати про Ірюсю?

- Дядю Лесю, тьотю Людо, але ж вас тут не буде більше трьох годин! Треба, щоб хтось приглянув за домом, щоб квартирники не влізли! А постіль я взяла свою, вам прати не доведеться, ніяких незручностей, тільки користь.

- Ні, Ірюсю, ми ніколи такого не дозволяли, до нас навіть ніхто ніколи не звертався з таким, і тобі не дозволимо. І не треба нам твоїх квитків. Забирай їх. Якби ми знали!..

– То ви не можете дозволити нещасній самотній жінці зустрітися з другом, коли вас нема вдома?

- Ні, Ірюсю, і нікому б не дозволили.

- Але чому? Чому? Ви регулярно ходили перевіряли мене на Некрасівській, вам хтось скаржився на мою неохайність?

- Не в цьому справа, Ірюсю. Є речі, яких дозволити не можна. Бери ці квитки і йди до Опери зі своїм молодим чоловіком. Це значно краще, ніж…

- Ніж що?

- Ніж… ніж те, що ти задумала…

- Але ж з вашою квартирою нічого не станеться, тьотю Людо! І до Опери вам дуже хочеться! А мені дуже хочеться іншого! – Ірюсю, як ти навіть могла до нас звернутися із таким! Ірюся голосно заридала. Так голосно й істерично, що Людмила Харитонівна і Олесь Іванович розгубились.

- Не плач, дитино, ну не плач, все буде добре…

- Що буде добре? Що? Я не можу! В мене все болить! Все!

Я вже півтора місяці не можу з ним зустрітися! Ми зібрали останні гроші, купили вам квитки до Опери, а ви такі…

- Ну то йдіть до Опери, ми з Людмилою Харитонівною теж на останні гроші ходили до Опери, коли були молодими.

– І все тільки до Опери і до Опери? В ліжко ніколи не ходили? Я вас запитую, ніколи?

- Ми не можемо відповідати на таке запитання! Про таке не запитують! Запам'ятай це, Ірюсю!

- Я прийшла до вас з горем, як до близьких людей! А ви, виявляється, такі! У мене все болить! Все! Ось тут! – Заплакана Ірюся встала, щоб показати руками, де в неї болить, – так болить, що вмерти! Я думала, ви допоможете, а ви такі… – і раптом різко змінила нестямний крик на лагідний голос: – дозвольте, тьоть Людо, дядь Лесю, а?

- Як в тебе так болить, треба йти до лікаря, Ірюсю. А не влаштовувати істерики.

- Я була у лікаря, була! Вона мені сказала, чим це лікується.

– Чим же, Ірюсю?

- Тим, про що я вас прошу. Мені треба зустрітися з хлопцем! Інакше я помру! – Ірюся знову заридала. Людмила Харитонівна кинулася капати їй валер'янки, а Лесь Іванович знетямився:

- Та що це за розбещеність така! Вона помре! Та був би я твоїм батьком, зараз би стяг з тебе твої штани і так надавав би тобі по тому місцю, відразу би тобі перехотілося!

Зарюмсана Ірюся знову рвучко звелася на ноги, почала стягати з себе джинси:

- Бий, старий козел, як ти гадаєш, що я від цього заспокоюсь, бий, бий!

- Припини! Ірюсю, припини! Що ти робиш! Ти вже зовсім!

- Він – старший брат мого батька! Хай б'є!

У Ірюсі під джинсами атласні трусики несподівано темнозеленого кольору. Вона хоче стягти і їх.

- Облиш, безсоромнице, тебе й справді тільки бити!

- Ну то бийте! Бийте! Де ваш ремінь? Чи маєте батога?

- Не маємо! В нас ніколи не виникало потреби когось бити! І про тебе завжди були такої високої думки!

- Дитино, облиш, ну, сядь, сядь, випий крапельок, одягнися…

Ірюся ковтнула валер'янки, сіла на диван, залишивши джинси на стегнах. Вона вже не ридає, тільки істерично схлипує:

- Щоб ви знали… дядю Лесю… шмагання по оголеній сідниці зазвичай не притлумлює статевих почуттів… а тільки їх розпалює… Навіть Абеляр і Елоїза робили таке, коли кохалися.

- От же ж