Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

мене переконало. За весь цей час ніхто не сказав ні слова. Усі дивилися мовчки. Але цей звук усіх звільнив від напруги, мене теж, бо сила звуку на такій відстані означала, що ця штука реально працює.

Чоловік, який сидів біля мене, спитав:

— Що це?

— БОМБА, — кажу.

Цього чоловіка звали Вільям Лоуренс21. Він приїхав за матеріалом для статті про випробування. Мені доручили ввести його в курс справи, але мої пояснення були для Лоуренса надто складними, тож пізніше приїхав Генрі Смайт, і я пояснював уже йому. Ми пішли в кімнату, де на спеціальній підставці лежала маленька срібляста куля. На неї можна було покласти руку й відчути тепло. Це був плутоній. Ми стояли в дверях цієї кімнати й говорили про нього. Руки людини створили новий елемент, якого ніколи не було на Землі, хіба що дуже короткий період на самому початку існування планети. І ось він тут лежить. Це був неймовірно цінний матеріал.

Ви ж знаєте, як стоять люди, коли говорять, — переминаються з ноги на ногу, півкроку туди, півкроку сюди. Смайт постукує носком дверну підпору, а я кажу: «Так, так, ця підпора прекрасно підходить до цих дверей». Підпора була зроблена з жовтуватого металу у формі півсфери сантиметрів двадцять у діаметрі. Власне, вона була із золота.

А трапилося це так: ми проводили експеримент, щоб подивитися, скільки нейтронів відбивають різні метали, і з’ясувати, який метал використовувати, щоб не витрачати забагато радіоактивних матеріалів. Ми експериментували з багатьма різними матеріалами: платина, цинк, латунь, золото. І коли робили експерименти із золотом, у нас лишилися цілі шматки, тож хтось дав розумну ідею використати півсферу золота в ролі дверної підпори в кімнаті, де лежить плутоній.

Коли випробування бомби закінчилося, всіх охопило величезне збудження. Усі влаштовували вечірки, ми бігали туди-сюди. Я сідав на капот якого-небудь джипа і бив у барабани, всяке таке. Тільки одна людина, пам’ятаю, сиділа сумна — Боб Вілсон.

— Ти чого такий кислий? — питаю.

— Те, що ми зробили, — жахливо, — каже він.

— Але ж ти все почав. Ти привів нас сюди.

Зі мною, з нами всіма, відбулося ось що: ми починали з добрими намірами, тяжко працювали, щоб розв’язати задачу, це було так цікаво, ми знаходили в цьому задоволення. При цьому перестаєш думати про все інше, просто перестаєш, розумієте… І тільки Боб Вілсон у той момент думав про наслідки, про решту речей.

Невдовзі після того я повернувся до цивілізації і поїхав викладати в Корнел, але моє перше враження після Лос-Аламоса було дуже дивним. Я досі не можу до кінця його зрозуміти, але відчував його дуже виразно. Наприклад, я сиджу в ресторанчику у Нью-Йорку, дивлюся на будинки довкола і, знаєте, думаю про радіус ураження хіросімської бомби, всяке таке… Наскільки далеко звідси Тридцять четверта вулиця?.. Усі ці хмарочоси, усе без винятку, зітре на порох і так далі. Іду по вулиці, бачу, як люди будують міст або нову дорогу, і думаю, вони божевільні, вони просто не розуміють, вони не розуміють. Навіщо вони роблять нові речі?.. У цьому немає сенсу.

Але, на щастя, те, в чому я не бачив тоді сенсу, триває вже майже сорок років. Я помилявся, думаючи, що будівництво мостів — марна річ, і радію, що інші люди бачили сенс рухатися вперед.

«Але шніфер був знаменитий…»

Відмикати замки мене навчив хлопець на ім’я Лео Лавателі. Виявилося, що відмикати звичайні кулачкові замки типу американських простіше простого. Вставляєш у замковий отвір тонку викрутку (треба штовхати збоку, щоб отвір був вільним); замок, зрозуміло, не відмикається, бо потрібні кулачки всередині мають підніматися на потрібну висоту (їх піднімає ключ).

Але замки неідеальні, тому одні кулачки починають заважати обертанню циліндра більше, ніж інші. Тепер, якщо вставити в отвір невеличку дротину (це може бути навіть канцелярська скріпка, трошки загнута на кінці) і посовати туди-сюди в замку, то можна підняти кулачок, який найбільше тримає циліндр, якраз на правильну висоту. Замок на йоту піддається, перший кулачок лишається піднятим, він чіпляється за край. Тепер обертанню циліндра найбільше заважає інший кулачок, і ти кілька хвилин повторюєш цю операцію, поки всі кулачки не будуть підняті.

Часто буває так, що викрутка зісковзує і ти чуєш, як — клац-клац — у замку щось клацнуло. Це доводить до божевілля. У замку є маленькі пружинки, які повертають кулачки в попереднє положення, коли ключ виймають або коли виймаєш викрутку, чути, як вони клацають. (Іноді доводиться спеціально виймати викрутку, бо йдеш не тим шляхом — наприклад, повертаєш усе не в той бік). Іноді це просто сізіфів труд — постійно відкочуєшся назад.

Річ нескладна, але потрібна практика. Із часом ти краще відчуваєш, з якою силою треба штовхати і повертати кулачки — не дуже слабко, щоб вони піднімалися, але й не надто сильно, щоб вони не зіскочили. Люди, які замикаються на такі замки, не усвідомлюють, як легко їх відімкнути.

Коли ми починали працювати над проектом атомної бомби в Лос-Аламосі, стояв такий поспіх, що нічого не було до пуття готове. Уся секретна документація — усе, що стосується атомної бомби, — зберігалася в шафах з шухлядами, які замикалися (якщо замикалися) на висячі замки з трьома циліндрами — відмикнути їх було не складніше, ніж з’їсти шматок пирога.

Задля безпеки виробник обладнав усі шафи спеціальною штабою, яка йшла через ручки шухляд і теж замикалася на висячий замок.

Якось мене спитали: «Подивися на ці нові штуки — а тепер ти зможеш відкрити шафу?».

Я оглянув шафу ззаду і побачив, що в ній немає суцільної задньої стінки. Там були щілини, через які можна було дістати до стрижня, по якому рухалися планки, які не давали паперам упасти. Я підчепив таку планку ззаду, зсунув її і почав витягувати папери через щілину. «Дивись, — кажу, — мені навіть не довелося відмикати замок».

У Лос-Аламосі панувала дуже дружня атмосфера, ми вважали своїм обов’язком вказувати на речі, які можна вдосконалити. Я весь час казав, що заходи безпеки нікуди не годяться, і хоч усім здавалося, що замків і планок достатньо, це було зовсім не так.

Щоб показати, наскільки всі ці замки убогі, я щоразу, коли мені був потрібен документ, а господаря не було на місці, просто відкривав його шафу і брав, що мені треба. Потім, попрацювавши