Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Гіркий край, Констандія Сотиріу

Читати книгу - "Гіркий край, Констандія Сотиріу"

202
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 40
Перейти на сторінку:
буде дитина, яка народиться. Треба було так розбити сіль, щоб вона перетворилася на порох. Що дрібніша, то ліпшим буде дитя. Тоді треба було висипати сіль у воду. Зробити алярму, дуже насичену. Що насиченіша, то ліпше. Правильніше. У ній треба вперше викупати дитину. Купіль у солоній воді. Потім витерти насухо і скрізь обсипати порохом із солі. Треба, щоб добра мовчазна жінка взяла сіль і посипала нею дитя. Посолити йому ручки, ніжки, голівку, цюцюрку. Що добріша жінка, то кращою вийде дитина. Що більше солі насипле, то ліпшою вона буде. Ах-вах! «І що зробили ви, Спасуло? Не мали достатньо солі для дитини?» «Ми взагалі нічого не зробили. Не було в нас багато солі для дитини. Дитя намагалося якомога швидше прийти у світ. Не встигали ми збігати до бакалійника, не встигали розбити сіль на порозі. Він сам народився, такий стрімкий. І доброї жінки, щоб посипати дитину сіллю, у нас не було. Я сама, породілля, встала, щоб посолити сина». Хіба мати може сама посипати сіллю дитину, Спасуло? Чи може сама мати його солити? Чи вийде дитя гарним, якщо мати його солить, Спасуло? Скажи! Спасуло! Навіщо ти сама посолила свого малюка? «Ах-вах!» — відказувала Спасула. «Не було в мене в хаті іншої жінки, щоб посипати сіллю немовля. Треба було робити це мені, породіллі. І солі багато в хаті не було. Узяла ту, що в бакалійника лишалася. Посипала йому на ручки, на ніжки, на голівку й на цюцюрку. Що добріша жінка, то краща дитина», — сказала й підвела на мене очі. «Солі було обмаль. Посипала ручки, посипала ніжки, посипала голівку й цюцюрку. А груди посипати забула». «Забула?» «Так забула, — сказала Спасула, — не лишилося солі посипати сіллю груди малюка. Ось тут». І вона кулаком ударила себе в груди. «Добре пам’ятаю, що сіль скінчилася, коли саме дійшла до грудей. «І їх ти забула посипати», — сказала я. «Так, — похитала головою Спасула, і замовкла. — Саме на грудях сіль і закінчилася».

— Та, шо посипає сіллю, має бути з найкращих.

— Солоденька така.

— З найдобрішим серцем.

— Хай дитинка все візьме від неї.

— Посипали її сіллю, помили в алярмі, шоб добре їй велося на цьому світі.

— Сіллю нерозбитою, неваженою.

— Такою, яка з моря вийшла.

— Треба було скрізь сипати сіль.

— А там, куди сіль не попала, ось там мо’ случицця біда.

— Чи троє, чи п’ятеро, чи семеро, завжди непарне число.

— Саме стіки, скіки жінок.

— Тіки так можна принести дитині добро.

— Сіллю білою, нерозбитою, неваженою, із самого моря.

— І мати не має посипати сіллю своє дитя.

— Обертається все проти матері, як вона сама солила свою дитину.

— Ліпше зовсім не посипати сіллю, ніж посипати неправильно.

Уночі, перед самими пологами мати побачила його вві сні. Побачила, як він бере стілець і ставить біля бабусиного горіхового буфета, як відсуває від себе бляшану коробку з бісквітами, як відкриває дерев’яну шкатулку, в якій вона зберігала свої гроші, золотий хрестик, шматочок пуповини та його перший молочний зуб, як він бере ключ і кладе в кишеню сірники. Бог — свідок, вона побачила, як він кладе в кишеню сірники. Уві сні вона відчула, як він добряче штурхонув її ніжкою, і ледь не прокинулася. Вона побачила той сон десь біля сьомої години ранку; тоді вже в неї був грубезний живіт. Вона відчувала в ньому, як досить високо він штурхає її правою ніжкою щовечора. «Тихенько, — сказала вона йому, погладжуючи живіт, — вгамуйся; дай побачити, що там з тобою станеться?» Той у животі зачаївся і дав їй побачити себе, знов повернувшись у сон, як він встає зі стільця і йде до річки шукати інших. З кожним кроком він наче зростав, вони щораз більшали, його кроки. «Він іде до будинку Марини, — подумала вона, і в неї стислося серце, — йде красти лимони й цукор». Побачила, як він плескає себе по кишені, перевіряючи сірники, як розоряє на ходу мурашники і жбурляє каміння в криву ластівку. «То він злодій, — подумала вона й засумувала, — краде сірники, лимони й цукор. Руйнує мурашники». Так їй стало сумно, що вона не захотіла дивитися, що там станеться далі. Вона пішла по висохлому руслу, порепаній землі, де колись була вода. Сіла. Її величезний живіт заважав довго йти, іще він піднімався вгору, через що їй було важко дихати. «Річку, — подумала вона, — він річку спалив». Вона була так упевнена, що він спалив річку, так, що наче бачила, як річку охоплює полум’я. Він забрав у села річку. Той у животі боляче штурхонув. Вона відчула голод. «Тихо будь, — сказала вона йому, тепер трішки обурено, і дала легенького ляпаса. — Тихо, побачимо, ким ти станеш?» І ще раз ляснула себе по животу. Прийшла додому й одразу кинулася на кухню готувати. «Тихо, — сказала йому, ляскаючи себе дужче, — тихотихотихотихотихо будь. Ось, осьосьосьось тобі. Тихо, дай побачити, ким ти станеш. Цить!» І тоді, оскільки відчула, що голод нестерпний, вирішила приготувати його самого. Нарізала цибулю, кинула на пательню, посипала корицею та чорним перцем. Може, приготувати його в підливі з лимонним соком, роздумувала вона й кинула на додачу ще кілька лаврових листків для запаху. «Тихотихотихотихотихо будь. Осьосьосьось тобі. Тихо, дай побачити, ким ти станеш. Цить! Осьосьосьось тобі, ось тобі, ось». У час, коли підлива дійшла. Вона прокинулася в той час, коли підлива вже дійшла. Відчула, як зсередини щось розриває її матку, зігнулася, побачила, як він виходить з неї навпаки, вислизає з неї мов вугор ніжками вперед. На два місяці раніше строку. «Тихотихотихотихотихо будь. Осьосьосьось тобі. Тихо, дай побачити, ким ти станеш».

Перші роки мама постійно мене лупцювала. Знімала з ноги капець і починала. По руках, по ногах, по попі, куди тільки попаде. Шукала приводу, щоб всипати мені березової каші. Дід і баба стояли й лише дивилися на це. Я спершу сідала й терпіла. Після того, як відлупцює мене, вона заспокоювалася на багато днів. Якось уночі, коли я побачила її розлюченою, то злякалась і втекла. Вибігла на поле, там збоку росли якісь оливкові дерева, у багатьох були дупла, в одному я й сховалася. Почула, як мене кличе дідусь, але не вилізла зі сховки. Лише під ранок мене знайшли сонну в дуплі. Мама, коли я зайшла до хати, мовчки подивилася на мене. Бабуся повела мене митись і помила мене сама. «У нас і так вдома вдоста

1 ... 35 36 37 ... 40
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гіркий край, Констандія Сотиріу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гіркий край, Констандія Сотиріу"