Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

дощем: наростав і наростав, тривожний і бурливий, начебто бігла отара, чи стадо, чи табун – щось у глибині стогнало, тріскало, ламалося, зітхало, тяжко дихало, ліс наповнювався, здавалося, тими мітичними істотами, про яких люблять із жахом розповідати селяни. Отоді й здавалося самотньому й печальному рицарю, що на його фортецю таки рушила сила, та сила, якій немає назви й образу, – це було військо невидиме, але потужне, якому годі опиратися, бо воно нездоланне. Але, гадаю, дід міг відчувати й те, що відчуваю і я, слухаючи отой безнастанний шум, а він тут інакший влітку, восени, взимку чи весною, – фортеця все-таки трималася перед цією навалою.

Відтак фортеця ставала ніби колом, окресленим священною крейдою, за яке не може ступити жодна темна сила цього світу. Через це так непорушне, так гордо, так мужньо й завмерло стояв біля вікна закутий у риштунки рицар, бо доки мав оце захистя, оце окреслене і нерозсічене коло, доти й міг витримувати облогу. Добре бо відав: ворог ніколи в його фортецю не зайде, доки сам не відчинить йому воріт. А воріт відчиняти він не бажав.

Перед смертю Петро Григорович розділив маєтка на три частини, оскільки двоє синів, за логікою Івана Михайловича, мали щастя зберегтися живими; до речі, в російській службі ніяких маєтків вони не надбали, навіть нагород, бо ордени заведено пізніше, відтак маєток, зібраний із такими зусиллями, розпорошився. Андрій Григорович дістав батьківське обійстя в Лісовичах, також Баранець, Курятин та Свинопухи; Григорій Петрович дістав Грабівку, Друків і Соснівку, а Михайло Петрович – Дубрівку, Ловче, Осиківку та Березняки. З дозволу діда Андрій Петрович помінявся з Михайлом своїми частинами, за що старший брат дав меншому в дарунок срібного годинника. Цей розмін виглядає дивно, адже те, що дісталося спершу моєму батькові, має більші вигоди, окрім тієї, що йому переходив у спадок батьківський дім, що вважався осереддям усіх маєтків, через що й мав належати старшому братові, - саме та невідповідність, що потім так дратувала мого старшого брата Івана Михайловича. Причина того, що батько згодився на гіршу частку, грунтувалася на звичаєвому праві, за яким брат молодший мав коритися старшому і безсуперечно з ним погоджуватися – саме це пізніше, можливо, й відділило мого батька від братів, а можливо, стало тільки поштовхом до того, бо, бувши незалежної й гордої вдачі, не терпів їхніх наказів, втручань та повчань. Зрештою, діставши собі Лісовичі, батько віддалився від братів, бо відгородився від них лісами й болотами, не кажучи й про те, що з ними таки погодженості не мав. Саме тут, у Лісовичах, усі ми, його діти, й побачили світ, батько, звільнившись із військової служби, осів тут, але не настало, бо пробував на службі цивільній, а ще якийсь час був десь відсутній, принаймні я, найменший, досить мало його пам’ятаю. Але одне було певне: спустошена фортеця наповнилася дитячим гомоном та жіночими покриками, тобто дістала собі належного гарнізона – саме це щастя й судилося пізнати дідові, бо він ще прожив якийсь час при батьковій родині, тішачись онуками, але для себе мав окреме помешкання в одній із дворових будов, де й витримував сувору рицарську самотність; я його живого не застав, а старші мої брати й сестри діда трохи й побоювалися і не дуже йому навдокучали, хоча він онуків своїх любив.

Одного літнього ранку, коли на небі не було ані хмарини, а над землею вився легкий туманець, розкладаючись у росисті краплі, які лискотіли золотими та срібними полисками, коли по-особливому мирно співали пташки, дід виступив на ґанка свого дімця і всі, хто був тоді в дворі, побачили, що за ніч він ще більше вихуд, ще більше почорнів, при чому лице його набрало нездорової темної жовтавості. Він гукнув двох кучерів і звелів їм запрягати коней: один мав поїхати до Андрія Петровича, а другий по Григорія і негайно привезти їх сюди, бо йому, дідові, сказав він спокійно, прийшов уже час умирати.

– І скажіть, щоб не барилися! – гукнув дід услід кучерам, які кинулися до стайні.

Брати примчали без проволоки, дід тим часом зайшов до великого дому, сів під власним портретом і, заплющившись, нерушно пробував, аж доки брати не зібралися, а поприїжджали вони із жінками й дітьми.

Коли ж усі розсілися і гомін затих, дід розплющив очі й проказав казань, яку записав мій батько, і вона переховується в наших родинних паперах. Переписую її слово в слово, бо вона може бути цікава для всіх із роду нашого.

– За день чи два, а може, й скоріше, я відійду, – спокійно мовив дід. – Через це маю сказати вам останнє слово. Кожна людина грішна, всі це знаємо, бо гріхи – це пристрасті цього світу, а без пристрастей світ не проживе, без пристрастей світ мертвий, без них не зростає хліб життя. Є сім смертельних гріхів, і всі людина має, всі, чи частину з них. Чи мав я пиху? Мав! Чи мав ласість? Мав! Чи мав нечистоту? Ні, не мав. Чи мав заздрість? Мав! Чи бував обжерний? Бував! Чи гнівався? Не раз! Чи був лінивий? Ні! А тепер про гріхи супроти Духа Святого. Чи було в мене надмірне сподівання ласки божої? Було! Чи була дисперація, або відчай, щодо милосердя божого? Була! Чи було противления супроти явної і пізнаної правди? Не раз, бо не завжди відав, де правда, а де неправда і яке у кожної місце. Чи чинив я звади? Ні! Чи чинив неприязнь поміж братією? Часом чинив. Чи шанував я Бога? Шанував, йому молився, віддавав честь і на нього сподівався.

Чи кого убив? Був воїном, а призначення воїна вбивати. Чи був у перелюбі? Ніколи! Чи шанував батька й матір свою? Батька не шанував, а матері Бог не дав пізнати, бо вмерла молодою, коли був ще дитиною. Який мій найбільший гріх із перечислених? Останній: не шанував батька свого, забувши заповідь: "Блаженні гнані за правду, бо їх царство небесне", ще й другу заповідь: "Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас, і гнатимуть, та розповсюджуватимуть про вас усяку лиху славу неправдиво". Хто є мученики, яких маємо шанувати? Ті, які переслідування терплять, коли їм побожність забороняють, церкви, маєтність і вольність забирають, ті, яких із місць проганяють і інші переслідування чинять, а іноді й саму смерть через віру приносять. Як бачите, грішний я був, є, і не відаю, чи гріхи мої простяться, але уповаю на ласку божу, хоч може, це і є надмірність. Щодо вас! У Євангелії від Матвія,