Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

намагався позбирати докупи думки. Відправник, без сумніву, прагнув, аби Мартін зрозумів: існує хтось, хто знає, що він учинив.

— Це підтвердження наших підозр, — Стіллер пильно глянув у вічі Вістінґові. — Хіба він не розповів би тобі про листа, якби був невинуватий? Якби не знав, про що йдеться?

Вістінґ кивнув.

— Але тут дилема, — встряг Нільс Гаммер.

— У чому дилема?

— Відправник точно знає про вчинок Гауґена. Особу відправника ми можемо встановити, дослідивши відбитки пальців чи біологічні сліди, але для цього треба забрати листа з собою. Є ризик, що Мартін Гауґен здогадається про відвідини непрошених гостей.

Вістінґ дав Нільсові потримати конверт, доки виймав з кишені мішечок для доказів.

— Ми його візьмемо, — рішуче промовив він. — Будемо сподіватися, що найближчим часом Мартінові не закортить виймати його з шухляди. А якщо йому таки спаде на думку глянути на нього, можливо, подумає, що лист затесався десь між іншими паперами. Найгірше, що може статися, стривожиться, відчує невпевненість.

— Є кілька запитань, — знову озвався Гаммер. — Ніхто не знає, як саме були складені листи з вимогою викупу, окрім поліції та самого викрадача, але для відправника, це, видно, аж ніяк не таємниця.

— Родина Надії теж знає, — нагадав Стіллер. — За двадцять років інформація могла просочитися, а минулого тижня про це довідалися і в редакції «ВҐ».

— Однак нікому не відомо про знайдені за новими, сучасними методами відбитки пальців, — завважив Гаммер.

Адріан Стіллер лише стенув плечима.

— Імовірно, ми занадто поспішні з висновками, — сказав він. — У записці може йтися зовсім не про це. Відправник знає щось інше. А може, Гауґен сам його уклав, замислив щось нове.

Вістінґ у такі варіанти не вірив.

— Я, коли минулого тижня приїжджав пізно ввечері на річницю зникнення Катаріни, бачив тут якогось чоловіка. Він намагався заховатися, а, зрозумівши, що я його помітив, зник у лісі.

— А конверт тоді на дверях висів?

Вістінґ невпевнено похитав головою, вийшов надвір і став перед вхідними дверима. Посередині, під маленьким матовим віконцем ледь виднілася крихітна дірочка від канцелярської шпильки чи ще чогось, чим прикріпили конверт до дверей.

— У четвер його не було, — впевнено сказав він.

— Гаразд, — Стіллер взяв обидва мішечки — з конвертом і самим листом. — Пошлю хлопців з цим в лабораторію. Побачимо, що воно нам дасть…

Вістінґ повернувся на кухню, поклав на місце стосик листів і висунув наступну шухляду. Там лежали журнали, ілюстровані тижневики й різдвяні листівки. Вістінґ перебрав листівки — від тітки й дядьків з Порсґрюнна. Рік у рік одне й те ж — побажання веселого Різдва й щасливого Нового року. Іноді траплялися вітання з днем народження від тих самих родичів. Німе підтвердження того, яким обмеженим було коло спілкування Мартіна Гауґена.

З кожною наступною листівкою папір ставав жовтішим і цупкішим. У самому низу пачки лежав конверт, який відрізнявся формою від решти, був майже квадратний. У конверті — фото Ліне й Тумаса, які тримаються за руки. То була подяка від його дітей за грошовий подарунок на перше причастя. Прислана п’ятнадцять років тому, але Мартін її не викинув. Відтоді стосик листівок нівроку виріс. На перше причастя Ліне й Тумас отримали дарунки від родини й друзів. Мартіна теж запросили як друга.

Вістінґ почувався варваром-загарбником, який нишпорить у шухлядах чужої людини. Він охайно склав привітання й побажання і засунув шухляду.

За наступні пів години Вістінґ обнишпорив усі шафки й шухляди. Він ретельно перевірив вміст синього дзбанка на підвіконні й миски нагорі кухонної шафи. Техніки закінчили копіювати інформацію з лептопа й перейшли в спальню до стаціонарного комп’ютера.

На підвісних шафках над робочим кухонним столом стояли шість великих порцелянових горнят з короткими мудрими висловами. Вістінґ став навшпиньки й досягнув одне з текстом: «Твоя найліпша мить настала. Насолодися кавою». За горнятком потягнулася збита масними грудками пилюка й упала в мийку. Він ретельно її підібрав, щоб не залишати по собі слідів, і, не знаючи, куди подіти, запхав у задню кишеню штанів.

У горнятку дзеленчала жменя іноземних монет. Вістінґ поставив його на місце й зняв друге з написом: «Життя довге, а щастя у каві». На дні лежав ключ. Вістінґ вийняв його двома пальцями. Ключ липнув до ґумових рукавичок, ним дуже давно не користувалися, і він вкрився грубим шаром кіптяви. На ньому не було жодних позначок, але підходив ключ, мабуть, до дверей або великого навісного замка.

Вістінґ поклав ключа назад і потягнувся по наступне горня. Воно, як і решта три, було порожнім.

— Є рух! — почувся голос з гостьової кімнати.

Усі зібралися перед екраном GPS. Червона цятка рухалася автострадою Е18 на південь.

— Було зависання, — пояснив технік. — Насправді авто пересувається вже 17 хвилин.

Вістінґ глянув на годинник. Мартін Гауґен ще дві години повинен бути на роботі, але він рухався в напрямку дому.

— Він буде тут через хвилин десять, — вирахував Нільс Гаммер.

На екрані лептопа техніків було видно, що перевантаження даних з комп’ютера Гауґена вже закінчується.

— Скільки часу тобі ще потрібно? — запитав Стіллер.

— Саме ті десять хвилин, — відповів технік.

— ОК! Авто пересувається в реальному часі? Стовідсотково?

Технік підтвердив.

— Зупиниш перевантажування, щойно він зверне з Е18, — Стіллер обернувся до Вістінґа й Гаммера. — решта потурбуються, щоб все залишалося на своїх місцях, як перед нашим приїздом, і щоб свого не забути: рукавичок, мішечків з речовими доказами й решти.

Вістінґ ще раз окинув пильним оком кухню. Усе мало неторканий вигляд. Тоді він сів у фургон поруч з Гаммером. Стіллер стояв однією ногою на порозі дверцят. Вістінґ не зводив очей з годинника. Минуло чотири хвилини. Поповзла наступна хвилина, і ще одна. На сьомій хвилині з будинку вийшов водій, перетнув подвір’я, завів двигуна і ще раз повернувся до дверей, щоб їх замкнути. Останнім вийшов з дому технік з валізкою з технічним причандаллям.

Повз стіну будинку майнула темна тінь.

— Кішка! — застогнав Вістінґ.

Кішка вийшла на сходи й шмигнула в двері, коли ті вже зачинялися.

Вістінґ вискочив з фургона й кинувся до будинку.

Кішка залишила мокрі сліди на підлозі, технік, який погнався за нею — теж.

Вістінґ кинувся до вітальні.

— Киць-киць-киць, — кликав він, але кішки ніде не було видно.

Вістінґ зазирнув під стіл і побачив пару блискучих очей позад канапи. Та щойно він наблизився, кішка чкурнула на кухню. Вістінґ з техніком — за нею. Кішка прошмигнула між ніжками стільців і вмостилася під столом. Вістінґ спробував виманити її звідти, але кішці було на нього начхати. Технікові, хоч як поволі він підходив, теж не