Читати книгу - "Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер"

дня на порозі з’явиться Рут.

Декор квартири був досить незвичним для люд­ського житла. Багато глини, каміння і води. Більше схоже на печеру, аніж на дорогі апартаменти в Беверлі-Хіллз.

Північна стіна нагадувала цільний шматок чорно­го мармуру. Нагадувала. Якщо придивитися уважні­ше, можна було побачити сорокадюймовий екран телевізора, слот плеєра і панель із тонованого скла. Мульч натиснув на кнопку на пульті, більшим за його ногу, висунулася прихована шафа, і гном набрав на дверцятах іще один складний шифр. Усере­дині стояли три ряди «Оскарів». Мульч поставив Меггіного на оксамитову подушечку.

Змахнув зі щоки удавану сльозинку.

— Я хотів би подякувати Академії, — захихотів гном.

— Дуже зворушливо, — сказав голос за спиною.

Мульч так ляснув дверцятами, що тріснуло скло.

Поруч із купою каменю стояв людський хлопець. У його квартирі! Вигляд у нього був дуже дивний, навіть за людськими стандартами. Був він ненор­мально блідий, із чорним волоссям, худий і в шкіль­ній формі, що мала такий вигляд, ніби він пройшов у ній через два континенти.

Мульчева борода наїжачилася. Від хлопця віяло неприємностями. Гномова борода ніколи не поми­лялася.

— У тебе забавна сигналізація, — продовжив хло­пець. — Подолав її за кілька секунд.

І тут Мульч зрозумів, що він ускочив у халепу. Людська поліція не вдирається в квартири.

— Хто ти, лю... хлопчику?

— Здається, доречніше спитати, хто ти? Відлюдькуватий мільйонер Ленс Діггер? Славнозвісний Грауч? Або, як стверджує Фоулі, засуджений Мульч Діг­гумс, що втік із в’язниці?

Мульч кинувся бігти, випустивши залишки газу, щоб надати прискорення. Він не знав цього хлопця, але якщо його послав Фоулі, то він явно полював на його голову.

Гном рвонув через затоплену вітальню до таємно­го виходу. Саме тому він і вибрав цей будинок. На початку двадцятого століття всі поверхи пронизува­ли широкі димоходи. Коли в п’ятдесятих провели центральне опалення, труби просто забили землею і зверху закрили шаром бетону. Мульч унюхав зем­лю, щойно агент із нерухомості відчинив двері. Ли­шилося відкрити старий комин і зняти шар бетону. Вуаля. Готовий тунель.

На бігу Мульч розстебнув клапан на штанях. Див­ний хлопець навіть не спробував його наздогнати. Навіщо? Бігти гномові не було куди.

Тож гном вирішив наостанок зробити щось ефектне.

— Живим ти мене не захопиш, людино. Передай Фоулі, нехай більше не посилає Хлопців Бруду ви­конувати роботу ельфів.

«От лихо, — подумав Артеміс, потираючи лоба. — Голівуд має багато за що відповісти».

Мульч відкинув від комина кошик із сухими кві­тами і пірнув усередину. Розкрив щелепи і швидко зник під шаром сторічного ґрунту. Не дуже він йому до смаку. Мінеральні й поживні речовини давно вже висохли. Замість них земля пропахла сажею і тютю­ном. Але все одно то була земля, і саме задля неї народжувалися гноми. Тривога покидала Мульча.

Жодна жива істота його не наздожене. Це його коро­лівство.

Гном швидко спускався вниз. Не одну стіну обрушив він на своєму шляху. Щось йому підказувало, що заставу йому ніхто не поверне, навіть коли він і попросить.

Менш ніж за хвилину Мульч дістався підземного гаража. Він стулив щелепи, отряхнув зад і випустив гази, потім виліз крізь ґрати. На нього чекав повнопривідний автомобіль спеціальної конструкції. Заправлений, затемнений і готовий рушати.

— Дилетанти, — кинув гном і витяг ключ, що висів у нього на шиї на ланцюжку.

За метр від нього матеріалізувалась капітан Холлі Шорт.

— Дилетанти? — сказала вона і включила елек­тричний кийок.

Мульч перебрав варіанти дій. Підлога гаража була заасфальтована. Асфальт — смерть для гномів, вони в ньому залипають, наче в клеї. На виході з гаража стояв чоловік-гора. Мульч уже бачив його у маєтку Фаулів. Це означає, що людина нагорі — знаменитий Артеміс Фаул. Вигляд у капітана Шорт був не дуже привітний. Лишався останній варіант. Назад до тру­би. Піднятися на два поверхи і сховатися в якійсь квартирі.

Холлі посміхнулася:

— Ну ж бо, Мульче. Наважуйся.

І Мульч наважився. Він повернувся, заскочив до димоходу, готовий до електричного розряду ззаду. І Холлі його не розчарувала. Як вона могла впустити такий шанс?

Підйомник Е116, під Лос-Анджелесом

Лос-Анджелеський порт містився за шістнадцять миль на південь від міста, прихований за гологра­фічною проекцією піщаної дюни. Рут чекав на них у транспортері. Він уже достатньо видужав, щоб сар­кастично посміхнутися.

— Ну-ну, — рохнув він, піднімаючись із ліжка. До ребер у нього було прив’язано свіжого пакета. — Мій улюблений в’язне! Вітаю із поверненням із мертвих.

Мульч з’їв баночку кальмарового паштету із осо­бистих запасів атлантичного посла.

— Чому ти, Джуліусе, ніколи до мене не завітав? Я ж тобі кар’єру в Ірландії врятував? Якби не я, ви б і не дізналися, що у Фаула є копія Книги.

Коли Рута розпирало од люті, як, наприклад, за­раз, на щоках у нього можна було яєчню смажити.

— У нас була домовленість, заарештований. Ти її порушив. А тепер я поверну тебе назад.

Мульч вискріб залишки паштету пальцями.

— Могли б і соку жуків додати, — прокоментував він.

— Насолоджуйся тим, що маєш, Діггумсе. На­ступного разу їжу тобі подадуть крізь віконце у две­рях.

Гном відкинувся на спинку крісла.

— Зручно.

— І я так гадаю, — погодився Артеміс. — Якась рідка суспензія. Дорога, і це мене не дивує.

— Значно краще в’язничного транспортера, — кивнув Мульч. — Пам’ятаю, як мене перевозили, коли спіймали під час продажу Ван Гога в Техасі. За­пхали у транспортер завбільшки із мишачу нірку. В кабінці поруч сидів троль. Як же він смердів!

Холлі розреготалася:

— Саме так троль і сказав!

Рут розумів, що його провокують, але нічого не міг подіяти.

— Слухай мене, в’язню. Я не для того подолав такий шлях, аби вислуховувати твої балачки. Тож стули пельку, поки я її тобі сам не стулив.

На Мульча його слова не справили ніякого вра­ження.

— Мені просто цікаво, Джуліусе, навіщо ти подо­лав такий шлях? Великий командир Рут позичив по­сольського транспортера, щоб заарештувати малого мене? Не думаю. Що ж відбувається? І навіщо тут ці Люди Бруду? — Він кивнув на Батлера: — Особливо отой.

Слуга вишкірився.

— Пам’ятаєш мене, малий? Здається, я тобі дещо винен.

Мульч затамував подих. Із Батлером вони вже пе­ресікалися. І для людини тоді все скінчилося погано. Гном випустив повний заряд газу прямо на охорон­ця. Для дворецького то було не лише неприємно і принизливо, але ще й боляче.

Уперше Рут повеселішав, хоча посмішка одізвалася болем у грудях.

— Гаразд, Мульче. Ти маєш рацію. Щось