Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

провела більшу частину життя, очікуючи на принца на білому коні, — гірко посміхнулася панна Літунка. — І от як із мене покпинили, ге?

Білл Двері сів на ковадло.

— Аптекар прийшов, — сказала вона. — Він сказав, що нічого не може зробити. Він сказав, що вона в порядку. Він просто не може її розбудити. І, ти знаєш, ми заледве розтисли їй руку. Вона стискала її так міцно.

— Я СКАЗАВ, ЩО НІЧОГО НЕ МОЖНА БРАТИ!

— Все гаразд. Все гаразд. Вона все ще його тримає.

— ДОБРЕ.

— Що це було?

— МІЙ ЧАС.

— Перепрошую?

— МІЙ ЧАС. ЧАС МОГО ЖИТТЯ.

— А на вигляд як кухонний таймер із дуже багатої кухні.

Білл Двері мав здивований вигляд.

— ТАК. ПЕВНОЮ МІРОЮ. Я ДАВ ЇЙ ТРОХИ МОГО ЧАСУ.

— Як вийшло, що тобі потрібен час?

— УСІМ ЖИВИМ СТВОРІННЯМ ПОТРІБЕН ЧАС. І КОЛИ ВІН ЗАКІНЧУЄТЬСЯ, ВОНИ ПОМИРАЮТЬ. КОЛИ ВІН ЗАКІНЧИТЬСЯ В НЕЇ, ВОНА ПОМРЕ. І Я ПОМРУ ТАКОЖ. ЗА КІЛЬКА ГОДИН.

— Але ти не можеш...

— МОЖУ. ЦЕ ВАЖКО ПОЯСНИТИ.

— Посунься.

— ЩО?

— Я сказала, посунься. Я хочу сісти.

Білл Двері звільнив місце на ковадлі. Панна Літунка сіла.

— Тож ти маєш померти, — сказала вона.

— ТАК.

— А ти не хочеш.

— НІ.

— Чому ні?

Він глянув на неї, як на божевільну.

— БО ТОДІ Я ОБЕРНУСЯ НА НІЩО. БО Я НЕ ІСНУВАТИМУ.

— Це те, що стається і з людьми?

— Я ТАК НЕ ДУМАЮ. ДЛЯ ВАС УСЕ ІНАКШЕ. ДЛЯ ВАС УСЕ КРАЩЕ ОБЛАШТОВАНО.

Вони обоє сиділи, споглядаючи, як гасне вугілля в горнилі.

— Тож навіщо ти обробляєш лезо коси? — сказала панна Літунка.

— Я ПОДУМАВ, МОЖЕ, Я ЗМОЖУ... ЧИНИТИ ОПІР...

— Хіба це коли-небудь спрацьовувало? З тобою, я маю на увазі.

— ЗАЗВИЧАЙ НІ. ІНОДІ ЛЮДИ ВИКЛИКАЛИ МЕНЕ НА ГРУ. СТАВКОЮ БУЛИ ЇХНІ ЖИТТЯ, РОЗУМІЄТЕ.

— І вони коли-небудь вигравали?

— НІ. ОСТАННЬОГО РАЗУ ХТОСЬ ВІДІГРАВ ТРИ ВУЛИЦІ З УСІМА КОМУНАЛЬНИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ.

— Що? І що ж це була за гра?

— НЕ ПРИГАДУЮ. «ВИКЛЮЧНЕ ПРАВО ВЛАСНОСТІ», ЗДАЄТЬСЯ. Я ГРАВ ЧЕРЕВИКОМ[31].

— Хвилиночку, — сказала панна Літунка, — якщо ти — це ти, то хто ж прийде по тебе?

— СМЕРТЬ. МИНУЛОЇ НОЧІ ЦЕ ПІДСУНУЛИ МЕНІ ПІД ДВЕРІ.

Смерть розтулив долоню, показуючи маленький неохайний клаптик паперу, на якому панна Літунка з певними труднощами прочитала слово: «ООоооЕЕЕееОООоооЕЕеееОООоооЕЕеее».

— Я ОТРИМАВ ПОГАНО НАПИСАНУ ЗАПИСКУ ВІД БЕНІНІ.

Панна Літунка подивилася на нього, схиливши голову набік.

— Але... виправ мене, якщо я помиляюся, але...

— НОВИЙ СМЕРТЬ.

Білл Двері підняв лезо.

— ВІН БУДЕ ЖАХЛИВИМ.

Лезо крутнулося в його руках. Голубе світло зблиснуло уздовж леза.

— Я СТАНУ ПЕРШИМ.

Панна Літунка дивилася на світло, як заворожена.

— Наскільки саме жахливим?

— НАСКІЛЬКИ ЖАХЛИВОГО МОЖЕТЕ УЯВИТИ ВИ?

— Ох.

— САМЕ НАСТІЛЬКИ ЖАХЛИВИМ.

Лезо нахилялося туди й сюди.

— І для дитини теж... — сказала панна Літунка.

— ТАК.

— Я не вважаю, що винна тобі якусь послугу, пане Двері. Я не вважаю, що будь-хто у цілому світі винен тобі якусь послугу.

— ПЕВНО, ВИ ПРАВІ.

— Зважай, в житті теж є одна-дві штуки, за які ми відповідаємо. Ти маєш платити тією ж монетою.

— НЕ МОЖУ СКАЗАТИ.

Панна Літунка кинула на нього довгий оцінювальний погляд.

— В кутку лежить досить добрий точильний камінь, — сказала вона.

— Я НИМ СКОРИСТАВСЯ.

— А в буфеті лежить точило.

— НИМ Я ТЕЖ СКОРИСТАВСЯ.

Їй здалося, вона чує звук, із яким рухається лезо. Якесь тихе квиління напнутого повітря.

— І вона все ще недостатньо гостра?

Білл Двері зітхнув.

— МОЖЛИВО, ВОНА НІКОЛИ НЕ БУДЕ ДОСТАТНЬО ГОСТРА.

— Давай, друже. Нема сенсу здаватися, — сказала панна Літунка. — Що вмирає останнім, е?

— ЩО ВМИРАЄ ОСТАННІМ, Е... А ЩО?

— Це надія.

— НАДІЯ?

— Саме так.

Білл Двері провів кістяним пальцем уздовж леза.

— НАДІЯ?

— А що тобі ще лишилося?

Білл похитав головою. Він спробував багато переживань, але це було для нього новим.

— ВИ МОГЛИ БИ ПРИНЕСТИ МЕНІ СТАЛЬ?

* * *

Це було годину по тому.

Панна Літунка розбирала мішок із клаптями.

— Що далі? — сказала вона.

— ЩО МИ ВЖЕ СПРОБУВАЛИ?

— Погляньмо... мішковина, ситець, льон... як щодо сатину? Є шматочок.

Білл Двері узяв клапоть і легко провів ним уздовж леза.

Панна Літунка сягнула дна мішка і витягла клаптик білої тканини.

— ТАК?

— Шовк, — м’яко сказала вона. — Найтонший білий шовк. Справжній. Неношений.

Вона відкинулася на спинку, розглядаючи його.

За якийсь час він делікатно вийняв шовк із її пальців.

— ДЯКУЮ ВАМ.

— Ну от, — сказала вона, отямившись. — Оті все, еге ж?

Коли він повернув лезо, воно видало звук, схожий на уом-м-м-м. Вогні горнила тепер ледь жевріли, але лезо сяяло, як спалах бритви.

— Нагострено шовком, — сказала панна Літунка, — хто б у це повірив?

— І ВСЕ ЩЕ ТУПЕ.

Білл Двері роззирнувся по темній кузні і метнувся у куток.

— Що ти знайшов?

— ПАВУТИННЯ.

Почулося протяжне тонке квиління, ніби катували мураху.

— Ну як?

— ВСЕ ЩЕ НАДТО ТУПЕ.

Вона дивилася, як Білл Двері крокує з кузні назовні, й поспішила за ним. Він вийшов і став посеред двору, тримаючи лезо коси ребром до слабкого світанкового бризу. Воно загуло.

— Наскільки ж гострим може зробитися лезо, заради всього святого?

— ВОНО МОЖЕ ЗРОБИТИСЯ ГОСТРІШИМ ЗА ЦЕ.

Внизу в курнику півень Кирило прокинувся і сонно втупився у підступні літери, написані крейдою на дошці. Він глибоко вдихнув.

— Поп-ка-ду-рак!

Білл Двері оглянув горизонт в узбічному напрямку, а потім, відсторонено, маленький пагорб за домом.

Він кинувся вперед, ноги його різко клацали об землю.

* * *

Світло нового дня вихлюпнулося на землю. Світло у Дискосвіті старе, важке і повільне, воно гуркотить крізь простір, наче кавалерійська атака. Випадкова долина на мить сповільнює його, а потім гірський хребет його загачує, аж поки воно не переллється верхом і далі униз схилом.

Воно перейшло море, збурюючись на пляжах і прискорюючись на рівнинах, попереду сонця, що його нацвьохкувало.

На легендарному континенті Хххх, десь біля Узбіччя, є загублена колонія чарівників, які носять корки навкруг своїх гостроверхих капелюхів і харчуються самими креветками. Там світло все