Читати книгу - "Чотири сезони"

По-перше, я покладу цей рукопис у свою валізу. Потім застебну її, візьму пальто, спущуся вниз і випишуся з цього розплідника блощиць. Далі піду знайду бар і покладу перед барменом п’ятірку і замовлю дві порції «Джек Деніелза» – одну для мене, іншу для Енді Дюфрейна. Окрім однієї-двох пляшок пива, то буде перша випивка, якою я змочу собі горло як вільна людина з тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року. Потім я дам бармену на чай долар і сердечно йому подякую. Вийду з бару і покрокую по Спринґ-стрит до автобусної станції «Ґрейхаунд», куплю квиток до Ель-Пасо із зупинкою в Нью-Йорку. А коли приїду в Ель-Пасо, то придбаю квиток до Макнарі. А вже в Макнарі буде в мене нагода взнати, чи зможе такий старий пеньок, як я, перейти кордон і потрапити в Мексику.

Звісно, я пам’ятаю назву. Зихуатанехо. Такі назви занадто красиві, щоб їх можна було забути.

Мене сповнює радісне збудження, таке сильне, що я ледве можу втримати олівець у тремтячій руці. Думаю, таку радість може відчувати лише вільна людина, вільна людина, що вирушає в довгі мандри, і де вони завершаться, вона не знає.

Я надіюся, Енді ще там.

Я надіюся, що зможу перейти кордон.

Надіюся побачити свого друга й потиснути йому руку.

Надіюся, що Тихий океан такий синій, яким я бачив його у своїх снах.

У мені живе надія.

Він крутив педалі свого «швіна» з маленькими колесами й вигнутим кермом по житловій вулиці передмістя – зовні типова американська дитина. Безперечно, так і було. Тод Боуден, тринадцять років, зріст п’ять футів вісім дюймів і здорові сто сорок фунтів[46], волосся кольору стиглої пшениці, блакитні очі, рівнесенькі білі зуби й вкрите легкою засмагою обличчя без найменшого натяку на перші підліткові прищі.

Він усміхався так, як усміхаються лише під час літніх канікул, коли їхав то по холодку, то на сонці, за три квартали від свого дому. Сторонньому оку могло видатися, що цей хлопчак розвозить газети, та, фактично, так воно й було. Він доставляв по домівках «Кларіон», газету містечка Санта-Донато. А ще він був схожий на малого, який може на премію продавати вітальні листівки, і таки їх продавав. То були такі іменні листівки, у яких друкують ваше ім’я та прізвище, – ДЖЕК ТА МЕРІ БЕРК, або ДОН І САЛЛІ, або МЕРЧИНСОНИ. Здавалося, він із тих хлопчаків, які під час роботи щось насвистують, і насвистував він таки часто. Та вельми художньо. Його тато, інженер-будівельник, заробляв сорок тисяч доларів на рік. Мама була домогосподаркою, закінчила школу й курси секретарок (із Тодовим батьком вона познайомилася, коли він звернувся на біржу праці в пошуках секретарки), а на дозвіллі друкувала на машинці рукописи. Усі Тодові табелі успішності вона зберігала в окремій теці. Її улюбленим був той, із яким він закінчив четвертий клас. На ньому місіс Епшо своїм курячим письмом нашкрябала: «Тод – надзвичайно здібний учень». Так воно й було. У стовпчику успішності – самі лише «відмінно» й «добре». Якби він вчився ще краще (наприклад, тільки на «відмінно»), то друзі охрестили б його диваком.

Ось він зупинив велосипед навпроти будинку номер дев’ятсот шістдесят три на Клермонт-стрит і ступив на хідник. Будиночок (білий із зеленими віконницями та зеленим оздобленням) причаївся в глибині ділянки. Від вулиці його відокремлював доглянутий живопліт, добре политий і підстрижений.

Тод відкинув рукою білявого чубчика з очей і покотив «швін» бетонною доріжкою до ґанку. Він усе ще всміхався: відкритою, сповненою очікування, пречудовою усмішкою, дивом сучасної стоматології й фторованої води. Носаком кросівка «найкі» поставив велосипед на опору й підняв із нижньої сходинки згорнуту газету. То була не «Кларіон», а «Лос-Анджелес таймс». Затиснувши її під пахвою, Тод рушив угору сходами. Масивні дерев’яні двері без жодного віконця затуляла металева москітна сітка, замкнена на защіпку. Праворуч на одвірку видніла кнопка дзвінка, а під нею – дві маленькі таблички, пригвинчені до дерева та вкриті захисним пластиком, щоб не пожовкли й не вкрилися плямами від води. «Німецька практичність», – подумав Тод і всміхнувся ще ширше. То була думка дорослої людини, а він завжди вітав такі думки, коли вони стукалися до нього в голову.

На горішній табличці було написано «АРТУР ДЕНКЕР».

На нижній – «АГЕНТАМ, КОМІВОЯЖЕРАМ ТА ІНШИМ ТОРГОВЦЯМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО».

Досі всміхаючись, Тод натиснув на кнопку дзвінка.

Десь у надрах будиночка пролунало ледь чутне бренькання. Тод відпустив ґудзик дзвінка й схилив голову трохи набік, дослухаючись, чи не почуються за дверима кроки. Але їх не було. Тод глянув на свій годинник «таймекс» (винагорода за продаж персоналізованих листівок) і побачив, що вже двадцять хвилин по десятій. Чоловік мав уже встати. Сам Тод прокидався щонайпізніше о пів на восьму, навіть під час літніх канікул. Хто рано встає, той багато встигає.

Ще тридцять секунд він дослухався, а коли з будинку не пролунало ні шереху, навалився на дзвінок усією вагою тіла й не відпускав, стежачи за секундною стрілкою «таймекса». Рівно на сімдесят першій секунді за дверима нарешті почулося човгання кроків. Капці, зробив він дедуктивний висновок із м’якого «шух-шух». Тод обожнював дедукцію і плекав амбітні надії стати, коли виросте, приватним детективом.

– Та йду я! Йду! – пробурчав чоловік, який видавав себе за Артура Денкера. – Іду! Не тисніть! Зараз відчиню!

Тод відпустив ґудзик дзвінка. Глянув на пучку пальця. На ній відбилося маленьке червоне кружальце.

Із протилежного боку дверей без віконця загримотіли ланцюжок і засувка. Двері відчинилися.

На порозі стояв старий згорблений чоловік у купальному халаті й дивився на Тода крізь сітку. Між пальців смалилася цигарка. Тод подумав, що цей дідуган схожий на покруч Альберта Ейнштейна та Бориса Карлоффа[47]. Його довге сиве волосся вже набувало неприємного жовтавого відтінку (нікотину, а не слонової кістки). Набурмосене, пооране зморшками обличчя спухло від сну, і Тод несхвально відзначив про себе, що за останні кілька днів чоловік ні разу не голився. Тодів батько любив повторювати: «Поголишся чисто – і ранок засяє». Тодів батько голився щодня, байдуже, треба було йому йти на роботу чи ні.

На Тода дивилися сторожкі, проте глибоко запалі очі, а в білках квітнули червоні прожилки капілярів. Тод відчув укол глибокого розчарування. Цей чоловік, справді, дещо скидався на Альберта Ейнштейна і ще трохи – на Бориса Карлоффа, але тієї миті найбільше нагадував одного з тих зачучверених старих п’яничок, що валандаються на сортувальних залізничних станціях.

Але, звісно, нагадав