Читати книгу - "Чотири сезони"

собі Тод, цей дядько щойно прокинувся. До цього дня він багато разів бачив Денкера (хоча завше дбав про те, аби Денкер не побачив його, ні-ні, нізащо у світі). У люди той виходив у дуже елегантному вигляді – офіцер у відставці до мозку кісток, можна сказати. Хоча, якщо у статтях, які Тод читав у бібліотеці, правильно вказали дату його народження, то йому вже стукнуло сімдесят шість. У ті дні, коли Тод тінню ходив за Денкером до крамниці «Шопрайт», де той скуповувався, чи їздив на автобусі в один із трьох міських кінотеатрів (автомобіля в Денкера не було), він завжди, навіть у спеку, був убраний в один із чотирьох охайних костюмів. Якщо погода загрожувала дощем, він брав із собою парасольку й ніс її під пахвою, ніби офіцерський стек. Деколи на ньому був м’який фетровий капелюх. І при всіх тих оказіях, коли Денкер виходив у світ, він завжди був охайно поголений, із ретельно підстриженими сивими вусами (їх він відростив, щоб приховували неправильно прооперовану заячу губу).

– Хлопець, – промовив він. Хрипким та сонним голосом. І знову Тод відчув укол розчарування – побачивши, який вицвілий і благенький у нього халат. Один заокруглений край комірця піднявся й під п’яним кутом прихилився до морхлої старечої шиї. На лівій вилозі квітнула пляма – може, від чилі чи соусу для стейків «А-1». А ще задушливо тхнуло цигарками та перегаром.

– Хлопець, – повторив дід. – Хлопче, мені нічого не треба. Почитай табличку. Читати вмієш? Звісно, умієш. Усі американські хлопчики вміють читати. Хлопче, не набридай. Вдалого дня.

Двері почали зачинятися.

Я міг облишити це все ще там, на порозі, подумає Тод вже значно пізніше, лежачи в своєму ліжку якось уночі, коли кудись втече сон. Вирішальну роль могло відіграти розчарування від того, що вперше побачив цього чоловіка зблизька, коли його світське обличчя, так би мовити, висіло в шафі, разом із парасолькою та фетровим капелюхом. Усе могло закінчитися тієї ж миті. Ледь чутне байдуже клацання засувки, мов ножиці, відітнуло б усе, що сталося пізніше. Але, як зауважив сам цей чоловік, Тод був американським хлопчиком, і його вчили, що наполегливість – це чеснота.

– Містере Дюссандер, не забудьте забрати газету, – сказав Тод, чемно простягаючи йому «Таймс».

Двері застигли за кілька дюймів від одвірка. Обличчя Курта Дюссандера напружилося. Та одна мить – і цей сторожкий вираз уже зник. Здавалося, до того виразу домішувалася й дрібка страху. Він опанував себе одразу, це добре, але вже втретє Тод відчув розчарування. Від Дюссандера він сподівався не просто хорошого рівня гри. Він сподівався найвищого пілотажу.

«Капець, – зі справжньою відразою подумав Тод. – От капець».

Дідуган знову потягнув на себе двері. Одна рука, покручена артритом, одщепнула москітну сітку. Штовхнула її, по-павучому проповзла та зімкнула пальці на краї газети, яку простягав Тод. Хлопчик із відразою помітив довгі, жовті й ороговілі нігті старого. Та рука більшу частину того часу, коли господар не спав, тримала цигарку за цигаркою. Тод вважав, що курити – це брудна небезпечна звичка, і сам нею нізащо у світі захоплюватися не збирався. Узагалі дивовижа, як Дюссандер дожив до свого віку.

Старий потягнув газету до себе.

– Віддай.

– Певна річ, містере Дюссандер. – Тод розслабив пальці. Рука-павук затягла газету всередину. Сітка зачинилася.

– Моє прізвище Денкер, – сказав старий. – А не той Ду-Зандер, чи як там. Ти, я бачу, зовсім читати не вмієш. Яка прикрість. Гарного дня.

Двері знову почали зачинятися. Тод швидко заговорив в отвір, що стрімко звужувався.

– Берґен-Бельзен, з січня тисяча дев’ятсот сорок третього до липня тисяча дев’ятсот сорок третього, Аушвіц, з червня тисяча дев’ятсот сорок третього до сорок четвертого, Unterkommandant[48]. Патин…

Двері знову стали на місці. Набрякле бліде лице зависло в отворі, наче зморшкувата напівспущена повітряна кулька. Тод усміхнувся.

– Ви втекли з Патина перед приходом росіян. Подалися в Буенос-Айрес. Дехто каже, що там ви розбагатіли, вклали золото, яке вивезли з собою з Німеччини, у наркоторгівлю. Хай там як, з тисяча дев’ятсот п’ятдесятого до п’ятдесят другого ви були в Мехіко. Далі…

– Хлопче, у тебе з головою не все гаразд. – Калічним від артриту пальцем дідуган покрутив біля безформного вуха. Але беззубий рот задрижав – від непевності й паніки.

– Що ви робили з тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого до п’ятдесят восьмого, я не знаю. – Тод заусміхався ще ширше. – Про це ніхто не знає. Чи не розказують. Але якось ізраїльський агент помітив вас на Кубі, ви працювали портьє у великому готелі, перед самим приходом Кастро до влади. Коли повстанці захопили Гавану, вас втратили з виду. А тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого ви вигулькнули в Західному Берліні. Вас мало не зловили. – Останні слова Тод промовив разом: «малонезловили» – і стиснув пальці обох рук в один великий звивистий кулак. Погляд Дюссандера впав на ті міцні й доглянуті американські руки, руки, наче створені, щоб робити машинки для перегонів і модельки літачків та кораблики фірми «Аврора». Тод робив і те, і те. Рік тому вони з татом склали модель «Титаніка». На це пішло майже чотири місяці, і Тодів тато поставив корабель у себе в кабінеті.

– Не розумію, про що ти, – сказав Дюссандер.

Без штучних зубів у нього в роті наче каша була, і Тоду це говоріння не подобалося. Воно було… ну, якимсь неавтентичним. Полковник Клінк у «Героях Гоґана»[49] – і той порівняно з Дюссандером балакав як щирий нацик. Але свого часу він, певно, був справжнім спецом. У статті про табори смерті, яку надрукували в журналі «Менз екшн», автор назвав його Кривавим Бісом Патина.

– Хлопче, забирайся звідси. Поки я не викликав поліцію.

– Ого. То, мабуть, краще викликайте вже, містере Дюссандер. Чи гер Дюссандер, якщо вам так більше до вподоби. – Він усе всміхався, демонструючи бездоганні зуби, що від самого початку життя зазнавали обробки фтором й майже стільки ж часу тричі на день купалися в зубній пасті «крест». – Після тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого вас ніхто не бачив… поки не побачив я, два місяці тому, в автобусі в центрі.

– Ти ненормальний.

– Хочете викликати поліцію, – з усмішкою вів далі Тод, – валяйте. Я почекаю на ґанку. Але якщо не хочете, то, може, впустите мене? Поговоримо.

Запала довга пауза – стариган вивчав поглядом усміхненого хлопчиська. На деревах щебетали птахи. У сусідньому кварталі гула газонокосарка, а десь далі, на жвавіших вулицях, клаксони автомобілів сигналили у своєму ритмі життя й комерції.

Попри все, Тод відчув укол сумніву. Він же не міг помилитися?