Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

— Нууу… У нас тут, наприклад, податки, — сказав Відривач. — Ось вам перша кривда, — йому вистачило совісті вдати, ніби трохи соромиться. У його світі податки були нещастям, яке траплялося лише з іншими. 

— Саме так, — сказала стара жінка поряд. — А ще в моєму домі труба тече так, що страшне, а домовласник нічого не хоче робити. Це теж кривда. 

— І коли волосся передчасно випадає, — докинув чоловік, що стояв попереду неї. — Теж кривда. 

У Ваймза щелепа відпала. 

— Так. Королі можуть від цього зцілювати, — впевнено сказав іще один монархіст. 

— До слова, — згадав Нудль-Відривач, порпаючись у своєму наплічнику. — У мене тут лишилася пляшечка чудодійної мазі, — він обпік Моркву поглядом. — Виготовили якісь древні ченці, які живуть на горі… 

— А ще, знаєте, вони не огризаються, — правив далі монархіст. — Саме з цього й видно королівську кров. Вони на це геть не здатні. Це вам правила гарного тону. 

— Дивина та й годі! — промовила жінка із сантехнічними проблемами. 

— А ще ж гроші, — продовжував монархіст, купаючись у променях уваги. — Вони грошей з собою не носять. Саме так завжди можна впізнати короля. 

— Чого вони так? Гроші не такі й важкі, — здивувався чоловік, в якого рештки волосся розбіглися по черепі, мов недобитки переможеної армії. — Я можу без проблем носити зі собою сотні доларів. 

— Мабуть, від королювання руки слабшають, — розважливо зазначила жінка. — Від того, що вони увесь час махають людям. 

— Я завжди от що думав, — почав монархіст, витягуючи люльку і беручись її набивати з бундючним виглядом людини, яка готується виголосити промову. — Коли ти король, одна з основних проблем у тому, що твоя дочка може проколотися. 

Усі замислилися. 

— І заснути на сто років, — договорив монархіст. 

— Он як, — видихнули всі, відчувши якесь несвідоме полегшення. 

— А потім ще травми від горошин, — додав він. 

— Мабуть, так, — невпевнено сказала жінка. 

— Постійно доводиться спати на них, — пояснив монархіст. 

— Не кажучи вже про сотню матраців. 

— Атож. 

— Правда? Я, мабуть, зможу постачати їх гуртом, — сказав Відривач і озирнувся на Ваймза, який слухав усе це, дедалі більше поринаючи у чорну зневіру. — От бачите, капітане? А ви, гадаю, служитимете вже у королівській варті. Матимете якесь пір’ячко на шоломі. 

— А, пишноти, — махнув трубкою монархіст. — Це дуже важливо. І багато видовищ. 

— І вони що, безкоштовні? — запитав Відривач. 

— Ну, може, хіба що за декорації треба заплатити, — відповів той. 

— Та ви всі геть подуріли! — не витримав Ваймз. — Ви нічого про нього не знаєте. І він ще навіть не переміг! 

— Гадаю, це лише формальність, — кинула жінка. 

— Люди, отямтеся! Це ж вогнедишний дракон! — крикнув Ваймз, а в пам’яті знову постали ті ніздрі. — А він — просто якийсь хлопака на коні! 

Нудль-Відривач жартома тицьнув його кірасу. 

— Душі у вас нема, кепе. Якщо людина приїхала здалеку у закатоване драконом місто і має блискучий меч, то… є лише один варіант розвитку подій, правда? Мабуть, так вирішила доля. 

— Закатоване місто? Закатоване місто? — надривався Ваймз. — Та ти, шахраюго, ще вчора впарював людям на вулиці гарненьких лялькових дракончиків! 

— Комерція, кепе. І нема чого так перейматися, — приязно пояснив Відривач. 

Похмурий і розлючений Ваймз відійшов до свого загону. Знаєте, чим анк-морпоркський люд міг бути вам симпатичний? Нестримним прагненням до незалежності. Вони б нікому не поступилися своїм правом грабувати, обдурювати, привласнювати чуже і вбивати. Це могли робити всі, і в цьому всі були рівні. І це цілком вкладалося у Ваймзову логіку. Не було жодної різниці між найбільшим багатієм і найзлиденнішим жебраком — хіба що перший мав достоту грошей, влади, їжі і гарного одягу, а ще здоров’я. Але він принаймні не був анітрохи кращий. Просто багатший, огрядніший, могутніший, пишніше вдягнений і здоровіший. І так тривало століттями. 

— А зараз махнули перед ними горностаєвою мантією, і вони показилися, — пробурмотів він. 

Дракон повільно і насторожено кружляв над майданом. Ваймз витягнув шию, щоб краще бачити: попереду стояло чимало людей. 

У багатьох хижаків образ здобичі мало не в гени вбудований. Можливо, вершник із мечем у руках так само щось перемкнув у драконовому мозку: істота подивилася на нього з живим інтересом, але водночас і з підозрою. 

— Я й не знав, що ми взагалі були королівством, — знизав плечима затиснутий у натовпі Ваймз. 

— Відтоді минуло дуже багато часу, — пояснила леді Ремкін. — Королів скинули. Це й на краще. Вони часом були просто жахливі. 

— Але ж ви з круто… з високородної сім’ї, — здивувався він. — Я думав, ви мали б підтримувати королів. 

— Ой, серед них траплялися страшні почвари, — безтурботно сказала вона. — Творили казна-що: заводили собі купу дружин, відрубували людям голови, починали якісь дурнуваті війни, їли з ножа, кидали надгризені курячі ніжки через плече і тому подібне. Геть не нашого рівня люди. 

На площі запала тиша. Дракон повільно підлетів до дальнього кінця і майже застиг у повітрі — хіба що крилами повільно махав. 

Ваймз відчув, як по спині щось дереться, а потім Еррол вчепився йому у плече задніми лапами. Крильця-обрубки теліпалися в тому ж ритмі, що й крила справжнього дракона. Еррол шипів, не відводячи погляду від величезної істоти, що висіла в повітрі. 

Коли хлопець спішився, махнув мечем і розвернувся до далекого ворога, кінь рвучко затанцював на бруківці. 

«Він впевнено тримається», — подумав Ваймз. З іншого боку, хіба за наших часів здатність прирізати дракона має щось спільне із вмінням правити? 

Але меч справді дуже яскраво виблискував, проти цього не заперечиш. 

Друга година ночі. Все гаразд, хіба що дощить. Так, знову почав сіятися дощик. 

У мультивсесвіті є такі міста, де начебто знають, як розважатися. Наприклад, у Новому Орлеані чи Ріо хваляться, ніби вміють не лише дати жару, але й розпалити багаття. Однак порівняно з тим, як відривається Анк-Морпорк, ці міста — похмуре уельське селище в неділю по обіді. 

В омитому дощем повітрі над коловоротом мулу у річці Анк розривалися і спалахували феєрверки. На вулицях підсмажували різних свійських тварин. Від будинку до будинку в безперервному танку вервечкою рухалися люди, іноді встигаючи обірвати ненадійно закріплене оздоблення. 

Скрізь пиячили. Люди, яким за інших обставин таке не спало би на гадку, зараз кричали «Слава!». Ваймз похмуро волікся крізь натовп, почуваючись зайвим, ніби маринована цибулина у фруктовому салаті. Усьому своєму загону він сьогодні дав вихідний. 

Ваймз аж ніяк не почувався роялістом. Мабуть, він нічого не мав проти королів, але чомусь йому сумно було дивитися, як анк-морпоркці вимахують прапорами. 

Такі дурниці витворяли лише якісь там піддані інших країн. Крім того, думка про плюмаж на власному капелюсі викликала огиду. Він завжди мав упередження проти плюмажів. Пір’я, так би мовити, створювало невдалий фасад, даючи всім зрозуміти, що ти собі не належиш. А ще з плюмажем він би почувався, ніби птах — це вже була остання крапля. 

Не знаючи, куди податися, він мимоволі знову прибився до Ярду. Врешті-решт інших варіантів не лишилося. Його помешкання наганяло сум, а власниця квартири скаржилася на дірки в килимі, які пропалював Еррол, хоч би скільки на нього кричали. І на запах від Еррола. А про таверну Ваймз сьогодні навіть думати не міг: там він побачив би речі, набагато гнітючіші навіть за те, що він зазвичай бачив п’яним. 

А тут було тихо й спокійно, хоча віддалений гомін святкування все одно долітав із вікна. 

Еррол спустився з його плеча і почав їсти вугілля в каміні. 

Ваймз сів і закинув