Читати книгу - "Вілла Деккера"

class="p1">— Хочу довідатися, хто ви і що робите в чужому будинку.

— Я його сестра.

— Сестра? — здивувався я.— Вперше чую, що він мав сестру.

— Просто я живу не тут. Я живу в Ґданську.

— Звідки у вас ключ? — запитав я.

— Те саме можу запитати і я.

— Я маю ключ від сестри його колишньої дружини. А ви звідки?

— А я від Іґнаца. Ще тоді, коли він парубкував.

— Це ви пробували вчора завітати сюди і втекли, побачивши, що тут не знайомі вам люди?

Вона якось дивно всміхнулася, демонструючи чи то зневагу, чи пихатість.

— Якщо я маю намір кудись завітати, то не тікаю. Бачите, й зараз я не втекла. А могла б затраснути двері перед вашим носом. Я лише сьогодні приїхала. Отже, ви теж не знаєте, де він?

Я вирішив не говорити їй про долю її брата.

— Ні, не знаю. Ви ночуватимете тут?

— Так.

— Гаразд. До побачення.

Дорогою я думав про те, чому вона не заговорила про віллу. Не може бути, щоб сестра не довідалася від брата про те, що він купив віллу в Брюховичах. Кількома словами я переповів свій візит Камілі.

— Ти повірив їй? — запитала вона.

— Ні. Треба, щоб нею зайнялася поліція. Вона така Деккерова сестра, як я вуйко.— Я поглянув на Камілу і сказав: — Саме час потішити родину твоїм воскресінням.

— Я боюсь.

— В батька ти будеш у безпеці. Авто, яке стояло на Чарнецького, могло вистежувати тебе. Тобі вже туди не варто повертатися.

— У мене там залишилися речі. Ні, я так не можу. Краще завтра. Завтра…— відмахувалася вона знервовано.— Я стільки пережила…

— І що ти пропонуєш?

— Заїдемо до мене. Я мушу напитися. З тобою. Гаразд? Вип’ємо шампан і підемо лю-лю.

— Тобі мало було зранку?

— Ну, ми ж тоді квапилися. А зараз нас нічого не підганяє. Поїхали. І ще… Коли я опинюся в татка, нам буде не так просто здибатися. Найрадше, я б на Чарнецького й надалі залишалася. Або переїхала до тебе.

Так… ще одна, яка б переїхала до мене. Я нічого не відповів. Вона запитально поглянула на мене і, мабуть, зрозуміла, що відповіді не буде. Відтак продовжила загадковим тоном:

— А… знаєш… Та валіза…

— З коштовностями?

— Так. Я знаю, де вона.

— І що?

— Вона може стати нашою.

Це вже цікавіше, але щось мене тут муляло. Вона знає, де валіза — а це була ще одна причина для полювання за Деккером. Чи хочу я, щоб натомість почали полювати на мене? І якщо вже Каміла, то чому не Рося? Вона мені дужче подобалася. Щось у ній було таке, що притягувало, і не конче тілесно.

— Гаразд,— погодився я.— Відкладемо на завтра. Єдине, що я мушу зателефонувати до твого батька і повідомити про Деккера.

— Але не кажи ще про мене. Нехай то буде несподіванка.

Вона закурила. Її тоненькі пальці з довгими нігтями тремтіли.

Я заїхав знову на Театинську, припаркував авто, і ми проникли до помешкання через наскрізну браму. Перед дверима вона кілька хвилин копошилася у торбинці в пошуках ключа, при цьому дідькаючи і нервуючи. Врешті знайшла, відчинила, ми увійшли в передпокій. Каміла відразу пішла до лазнички, а я раптом закляк на місці, втягуючи носом ледь відчутний запах ментолових цигарок. Його тут не було зранку. То було щось нове і дивне. Але зробити жодних висновків я не встиг, як і двох-трьох кроків у напрямку вітальні, бо отримав удар по голові і звалився на підлогу. В пам’яті ще зблиснув короткий скрик Каміли. А потім настав темний провал у свідомості, я відчув, що відлітаю в країну рожевих хмар.

Коли я почав отямлюватися, в голові заблискотіли зірки, а мертву тишу замінило гуркотіння потяга, якого тут і близько не могло бути, але я виразно чув, як він гуркоче і навіть шипить парою. Тут я усвідомив собі одну важливу річ: я живий, а на ті два крильця, якими полину колись у безвість, доведеться ще зачекати. Очей, щоправда, я розплющити не міг, вони склеїлися, а руки мене не слухали. Спершу я подумав, що вони зв’язані, але ні, вони просто задубіли, бо я усім тілом лежав на обох руках.

Врешті я зумів торкнутися очей і зрозумів, що вони злиплися від крові. Невже моєї? Я звівся на коліна, потім встав на повен зріст і навпомацки посунув до лазнички. Там промив очі й обличчя теплою водою, потім підставив під струмінь зимної води голову і відчув, як біль просто пронизує мій череп. Я засичав і скрикнув. Але після цієї пекельної процедури я відчув деяку полегкість і здатність знову мислити.

Я витерся рушником і поплентався шукати Камілу. Але її і сліду не було. Вона зникла разом зі своїми речами. Хтось її викрав?

Я опинився в ідіотичній ситуації. Підійшов до креденса, відкрив дверцята бару і знайшов недопиту пляшку віскі. Я перехилив її одним махом.

Що ж тут відбулося? Нас хтось підстерігав. Хтось у Камілиному помешканні. Він гепнув мене чимсь важким по голові… Ага… ось чим… В передпокої на підлозі валявся розтрощений ослін. Можна тільки подивуватися міцності моєї макітри. Кишені в мене були вивернуті. Отже, мене обшукали, але пістолет не забрали. Скільки я пролежав без пам’яті? Години, мабуть, дві або й три. Зараз третя.

Я набрав телефон Кисіля.

— Моє шанування. То Марко,— прохрипів я.

— Ваш голос годі впізнати. Застудилися, чи що? А то я вже став хвилюватися,— сказав Кисіль.— Де ж то ви пропали?

— Я знайшов Деккера.

— Невже? Знайшли? І де ж він?

— Думаю, зараз уже в трупарні.

— Що? Він мертвий?

— Так. Його вбили. На його віллі в Брюховичах.

— Коли?

— Мабуть, учора.

— Гм… Ну, я не скажу, що така звістка мене сильно засмутила. Навпаки… Є нагода випити. Приїжджайте. Хочу почути деталі.

3

В себе я помився і перевдягнувся. На голові була невелика ґуля і розсічена шкіра, але вже перестала кровити. Я обережно зачесався і вийшов з дому. Авто поставив біля комендатури і зайшов до Обуха.

— Ти мав рацію,— сказав він.— Шпак таки встиг написати записку. Ось вона.

Він простягнув мені сторінку з нотатника, на якій муравлиним почерком було виведено: «Пізно ввечері вони зібралися в лещетарському клубі і були там усю ніч. На світанку мене видало сонце. Йдуть за мною. Я знайшов віллу Деккера. Він мертвий. Убивць було двоє. Записник шукайте під скочнею. Подбайте про пенсію для пані Шпакової».

— Таємничі вони…— промовив я.— Все ж таки незрозуміло, хто за цим стоїть.

— Може, він і сам не знав,— стенув плечима Обух.— Помітив лише чиєсь зібрання.

— Його видало сонце… Ну так… бінокль зблиснув на сонячних променях,— здогадався я.— Де ж ви це знай­шли?

— Не повіриш. У нього під перукою.

— В Шпака була перука? — здивувався я, але відразу пригадав, як він акуратно скидав капелюха, як поправляв зачіску.— А записника знайшли?

— Ні,— похитав головою комісар.— Ми обнишпорили там усе. Хтось його знайшов перед нами.

— Незрозуміло, кого він саме вистежував. Деккера чи тих, що збиралися в клубі.

— Ну, ми ж йому загадали стежити за твоєю німкенею.

— Припини знущатися. Ірми там не було, вона була весь вечір і всю ніч зі мною.

— З котрої години?

— Я приїхав до Кисіля о пів на восьму вечора. Тоді її ще не було. З’явилася о десятій. А ви з’ясували, коли загинув