Читати книгу - "Холодний Яр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви — Залізняк, з Холодного Яру?
— Так. Чому це вас цікавить?
Очі його забігали по моїм обличчі з якоюсь батьківською ласкою.
— Треба, голубчику, рятуватися якось, бо розстріляють.
Інтуїція відразу відштовхнула думку, що може то провокатор.
— Знаю. Та як тут вирятуєшся?!
В цей час санітар вигукнув моє прізвище. Собесідник стиснув мені руку.
— Ідіть до лікаря. Як вийдете — я попрошу, щоби вас відразу не відводили. Щось вам скажу.
Лікар, якийсь видно «аполітичний» сердега, з добродушним короткозорим поглядом, оглянувши, призначив ванну, масть, та сказав фельшерові, щоби той дав мені пару чистої білизни.
— Мастити будете — повчав він фельшера — що дня, поки зійде. Добре було би, щоби він на сонці вигрівався.
Фельшер зморщив брови.
— З одиночок на прогулку не випускають... Та я буду що дня брати його до лікарні зараня, а відсилати аж по скінченні приняття. Най вигрівається.
Викупаний, намащений, одягнувши стареньку чисту білизну з гардероби лікарні — виходжу на двір. На моє прохання, щоби якось випрати і повернути мені мою вишиту сорочку — фельшер сказав, щоб я залишив її у ванні, а на дворі сказав про це тому чоловікові, що зо мною розмовляв. Почуваю себе як новонароджений. Найбільшою приємністю було, що я позбавився дармоїдів із свого тіла. Червоноармійські штани разом з їх населенням — вкинув у ванній під піч.
На сходах очікувала вже друга партія хворих в’язнів. Дідусь дожидав на мене. Сідаємо осторонь на траві.
— Так отож слухайте, та робіть такий вигляд як би ми розмовляли собі про найзвичайнісенькі річі. По перше — чи ви знаєте такого то? — назвав він мені одного із інтеліґентних холодноярських «бурлаків».
— Ну, звичайно, знаю!
— Це мій добрий знайомий, — усміхнувся дідусь якось «лукаво». — Я сиджу за дрібненьку справу: сини — старшини — до червоної армії на мобілізацію не зголосилися. Нас, таких «щасливих» батьків сидить тут кількадесять. Та довго вже сидіти не буду. Передав своїм «гультіпакам», щоби дурня не валяли, а з’являлися. Тепер можуть їх тут у запасових частинах залишити, а як вишлють на фронт — то перейдуть до наших — тільки й біди...
Поки що я отут працюю в лікарні, помагаю у канцелярії тощо, а головне, вільно собі по тюрмі ходжу. Комусь із своїх записочку від товариша по справі про слідство передаси, комусь їсти роздобудеш — для мене старого і то «робота».
Як вас привели — я знав, бо у конторі мої добрі знайомі працюють. Фельдшер цей — теж наша людина. Я його попросив, щоб він заглянув до вас та привів під якоюсь причиною до лікарні.
Щоби вирятувати життя — для вас є тільки одна дорога... В тюрмі було кілька випадків захорування на сипний тиф. Тюремне начальство дуже боїться, щоби тюрми не обхопила пошесть і як тільки лікар ствердить, що в’язень захворів на сипняка — відразу же, не питаючи, за ким він числиться, відправляють до земської лікарні. Там тюрма має свою палату — її стережуть міліціонери.
Мусите захворіти на сипняк і попасти до земської лікарні. Звідси вас вночі заберуть хлопці силою і відвезуть у надійне місце, де вас лікуватимуть краще, як у лікарні. Можна, звичайно, і від тифу померти — та то вже як Бог дасть... А так напевно загинете...
— Добре... але хто мене забере? Як, нарешті, захворіти на замовлення?
— Хто забере — то вас нічого не обходить. Будете знати як заберуть. А що до того — як захворіти — то післязавтра мені принесуть із земської лікарні сипнотифозних вошей у коробочці. Я вам їх дам — а ви пустите їх трохи попастися на себе. Ви на сипняка ще не хворіли?
— Ні. На «заворотняка» хворів.
— Ну то через півтора-два тижні — будете без пам’яти...
Цей простий, хоч трохи фантастичний плян — заповнив душу надією. Щось було у голосі старого, що примушувало вірити йому.
Кажу, що в такому разі, треба, щоби ми захворіли одночасно з Зінкевичем. Відповідає, що він про це думав і зв’яжеться з ним, як не тут у лікарні, то через в’язня-директора Глодоської гімназії Нечипоренка[15], що працює старостою в одиночному корпусі. Через нього-ж буде передавати нам обом їсти, щоб ми «духу набрали». Сорочку обіцяв передати дочці, щоби випрала і принесла.
Другого дня фельшер викликав до лікарні також і Зінкевича.
Відбуваємо утрьох «нараду», та Гнат на «сипняка» рішуче не погодився, бо мав хворе серце, а це пророкувало йому певну смерть. Зрештою він став якимісь ультра-фаталістом і на все махнув рукою: що буде — те й буде!
Через два дні, після чергового намащення шкіри, дістаю від дідуся маленьку бляшану коробочку. У камері обережно відкриваю її. На дні ворушиться чотири лапаті сипнотифозні воші. На думку, що вони мають вирятувати мені життя — привітливо усміхаюся до огидних створінь і пускаю їх за пазуху «пастися». Виголоднілі паразити гризли тіло як пси і довго не давали заснути.
Раненько розбудила мене лайка крізь проріз у дверях. То прийшов на зміну рудий брутальний дозорець — комуніст, що один із усіх дозорців допікав завжди без потреби в’язням. Кричав, щоб я брав мітлу і замітав камеру, хоч мести не було чого. Лапнувши за засвербіле на шиї місце ловлю там одну свою «гостю». В голову ускакує весела «ідея». Виходячи за мітлою — непомітно пускаю свою «сипнячку» дозорцеві на плечі. Замівши камеру, скидаю білизну і, розшукавши останні три — розчавлюю їх нігтем на залізному столику. Стає весело від думки, що чека та «особий отдел» — давно вже зробили би те саме зо мною «по використанні», якби я був видав все, що знав.
До лікарні я ходив ще кілька днів. Дідусь віддав мені випрану вишивану сорочку. Як раз вчас, бо шпитальна вже розлазилася. Одного дня сказав мені, що вже є розпорядження про його звільнення і сьогодні він покине тюрму. Наказав, щоб я був спокійний.
Як захворію — все буде добре. На всякий випадок, коли б мене забрали де
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Холодний Яр», після закриття браузера.