Читати книгу - "Кінець роману"

147
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 53
Перейти на сторінку:
в парку. Я змовк і не перешкоджав. Ніщо не могло порушити її спокою в цій темній церкві. Навколо статуї Діви Марії мигтіли свічки, і нікого з людей тут не було. У моєму плечі, обтяженому Сариною головою, помалу наростав біль — найбільша насолода, що трапилася за все життя.

Кажуть, діти уві сні підлягають впливу чогось нашептаного. Я негучно зашепотів до Сари — так, щоб слова не розбудили її, а якось по-гіпнотичному проникли в підсвідомість:

— Саро, я кохаю тебе. Ніхто й ніколи тебе так не кохав. Ми будемо щасливі. Генрі не заперечуватиме, бо ж ідеться тільки про його гордість, а коли вона уражена, то швидко гоїться. Він знайде собі іншу звичку замість тебе — може, колекціонуватиме давньогрецькі монети. Виїдемо, Саро, виїдемо. Ніхто нас не спинить. Ти кохаєш мене, Саро, — і я змовк, подумавши, чи варто купити нову валізу. Тут Сара закашлялася й прокинулась.

— Я спала, — озвалася вона.

— Мусиш піти додому, Саро. Ти змерзла.

— Це не мій дім, Морісе, — відповіла вона. — Я не хочу йти звідси.

— Тут холодно.

— Дрібниці. Тут темно. У темряві я повірю в усе.

— Повір тільки в нас.

— Це я й мала на увазі.

Вона знову заплющила очі, а я, глянувши на вівтар, подумки тріумфально мовив, як живому суперникові: «Бачиш, які доводи перемагають». І легко провів пальцями по її грудях.

— Ти втомилася, правда? — спитав я.

— Так, дуже.

— Не треба було від мене втікати.

— Я не від тебе втікала, — рушила плечем Сара. — Будь ласка, Морісе, йди вже собі.

— Тобі треба лягти.

— Скоро ляжу. Не хочу повертатися з тобою. Хочу попрощатися тут.

— Пообіцяй, що не сидітимеш тут дуже довго.

— Обіцяю.

— І подзвониш мені?

Вона кивнула, споглядаючи свою руку на коліні так, наче це була якась непотрібна річ. Я зауважив, що пальці на руці схрещені, і підозріливо спитав:

— Правду кажеш?

Тоді я розчепив їй пальці й спитав знову:

— Часом не маєш наміру знову втекти від мене?

— Морісе, любий Морісе, на те я не маю сили, — сказала Сара й заплакала, притискаючи кулаки до очей, як дитина. — Вибач. Іди ж бо. Прошу тебе, Морісе, пожалій мене хоч трішки.

Таки настає кінець випрошуванню та вимушуванню. Не можучи провадити далі після такого прохання, я поцілував густе плутане волосся й уже на відході відчув, як солоні, вологі вуста торкнулися куточка мого рота.

— Хай тебе Бог благословить, — сказала вона, і я подумав: «Ось ці слова Сара перекреслила, коли писала Генрі». Якщо ти не Cміт, то відповідаєш так само, як попрощалися з тобою, що я й мимоволі зробив. Озирнувшись на порозі церкви, побачив, як вона сидить, скулившись, на краю світла від свічок, наче жебрачка, що зайшла погрітись, і уявив, що Бог справді її благословляє, а може, і любить. Почавши описувати нашу історію, я гадав, що пишу про ненависть, але та зійшла на манівці, і тепер я знаю, що, попри свої помилки й ненадійність, Сара краща від багатьох людей. Хай принаймні одне з нас двох вірить у неї, бо ж вона ніколи не вірила в себе.

Розділ 2

Упродовж наступних кількох днів мені було дуже важко поводитися й думати розсудливо. Тепер я працював на нас двох. Уранці я визначав собі мінімум — сімсот п’ятдесят слів тексту, але зазвичай вже до одинадцятої години примудрявся написати тисячу. Дивовижним чином впливає надія: весь рік моя книжка насилу волочилась, а тепер добігала кінця. Я знав, що Генрі виходить із дому на роботу десь о пів на десяту й можна було сподіватися Сариних дзвінків від цього часу до пів на першу. Паркіс сказав мені, що містер Майлз тепер приходить додому на обід; годі було сподіватися, що вона зателефонує до третьої. Тож я до дванадцятої тридцять коректував свою ранішню роботу й писав листи, а тоді з жалем полишав сподівання. До пів на третю можна було працювати в читальні Британського музею — робити нотатки про життєпис генерала Ґордона. Я не міг зосередитися на цих нотатках так, як на своєму творі, і думки про Сару відвертали мене від місіонерського життя мого героя в Китаї. Я часто думав, чому саме мені запропонували написати ось цю біографію. Краще було б вибрати такого автора, що вірить у Ґордонового Бога. Мені вкладалося в голові те, що генерал уперто сидів у Хартумі, адже в Англії його ненавиділи мирні політики, але Біблія на Ґордоновому столі — це зовсім не мій світ думки. Може, видавець мав якусь надію, що моє цинічне трактування християнської віри Ґордона забезпечить succès de scandale — скандальний успіх. У цьому я ані не гадав догоджати видавцеві. Це ж бо також Сарин Бог, і мені не годиться закидати камінням навіть оману, у яку вона вірить і яку любить. У той час я не відчував ненависті до Всевишнього, адже зрештою я виявився сильнішим.

Одного дня в бібліотеці я їв сандвічі, позначені хімічним олівцем, який завжди до них затісувався, і з-за стола навпроти озвався знайомий голос — притишений з поваги до наших колег-читачів:

— Сподіваюся, сер, що все вже налагодилося. Пробачте, що перешкоджаю.

Я звів очі й побачив незабутні вуса.

— Усе гаразд, Паркісе, дякую. Хочете забороненого тут сандвіча?

— Ой ні, сер. Мабуть, не зможу…

— Ну ж бо. Уявіть, що це коштом клієнта.

Вагаючись, він узяв сандвіча, розклав навпіл і зауважив із таким благоговійним острахом, ніби дістав монету й побачив, що вона золота:

— Це ж справжня шинка.

— Мій видавець прислав мені консерву з Америки.

— Ви надто добрі до мене, сер.

— Я й досі маю вашу попільничку, Паркісе.

Я перейшов на шепіт, бо мій сусід сердито глянув на мене.

— Вона цінна тільки тому, що навіває почуття, — шепнув Паркіс.

— Як ваш син?

— Трохи йому дошкуляє нудота, сер.

— Я здивувався, побачивши вас тут. Це робота? Мабуть, за кимсь із нас стежите?

Я не міг навіть уявити, що в драму ревнощів міг би замішатися хтось із цих занудних завсідників читальні — людей, які гріються ось тут у капелюхах і шарфах: чи то індус, що через силу студіює повне зібрання творів Джорджа Еліота; чи то чолов’яга, що кожного дня засинає, спершись головою поряд стосика одних і тих самих книжок.

— Ні, сер. Це не робота. Нині в мене вихідний, а синок у школі.

— Що ж ви читаєте?

— Судову хроніку в «Таймсі», сер. Сьогодні переглядаю справу Расселла. Це закладає підґрунтя моєї праці, сер. Відкриває нові обрії. А ще можна відійти

1 ... 35 36 37 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінець роману», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кінець роману"