Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

найменший шанс на його успіх має ґрунтуватися саме на зовнішньому втручанні, — капітан роздратованим, різким доторком до сенсора комунікатора вивів на загальний стереограф дані звіту. При цьому він кинув оком на адмірала, що з неприродно прямою спиною сидів на чолі столу.

Адмірал Окіта Содзі, мовчазний і зосереджений молодик, якому на вигляд було не більше двадцяти п’яти, уважно вивчав дані, що сформувалися в хмарі доповненої реальності над столом засідань. Його нерухоме обличчя здавалося якимось неприродним — на ньому дивним чином поєднувалися чоловіча рішучість та жіноча витонченість. Великі очі були настільки темними, що, здавалося, не мали райдужок, самі зіниці. Правда полягала в тому, що його тіло було цілком штучним, тож такі вади були зрозумілими… певною мірою. Серед офіцерів ходили чутки, що це тіло було сконструйоване спеціально для створення ефекту «моторошної долини». Зазвичай, аби його уникнути, тіла таких членів екіпажу як Вольфрам фон Зіверс чи Євген Кемідов зваженою мірою позбавляли людської подоби. Адмірал був винятком. Герой Венеріанського інциденту, він навмисне був оточений ореолом моторошної величі. Навіть його ім’я — Окіта Содзі — як казали, було псевдонімом, запозиченим іменем прадавнього героя з епохи до міфу. Воно й не дивно — протягом Темних віків мі-го так довго та старанно знищували титульну націю Імперії Дзіпанґ, що на момент звільнення Ґаґанотхоа відомості про неї збереглися лише на рівні усного міфу. Ніхто достоту не знав справжньої особи адмірала — він радше сприймався як втілений символ, що надихав Імперський флот, ніж як реальна персона… І особисте знайомство з ним тільки посилювало враження його ірреальності та штучності.

Та попри це саме він був головнокомандувачем материнської групи — і, відповідно, мав ухвалити остаточне рішення щодо роботи рушія. Зупинка впливала на рух усієї групи, себто це рішення лежало далеко поза межами повноважень капітана.

Незворушний погляд чорних очей зупинився на офіцерах, які, дещо знервовані суперечкою капітана і гросінженера, намагалися сконцентрувати увагу на представленому звіті.

— Наскільки незначні відхилення в роботі реактора на сей момент? — вимогливим тоном запитав капітан, упевнившись, що адмірал не братиме слова.

Зіверс швидко додав на стереограф свої дані.

— Проблема не в масштабі, а в природі аномалій, пане капітане. Ми втрачаємо енергію і не можемо зрозуміти ані причин сих втрат, ані того, куди вони спрямовуються. Зараз відхилення незначні, але постійні. Є помірна тенденція до зростання…

— Враховуючи вік та особливості конструкції «Сінано», подібні аномалії варто вважати… гм… особливостями характеру. Щоб навчитися відчувати їх, може знадобитися не один рік, пане гросінженере. Ми ж досягнемо кільця астероїдів вже за… — капітан кинув оком на браслет, — сорок сім корабельних годин. Після того рушій буде зупинено, реактор переведемо у режим підживлення, і ви матимете вдосталь часу для розв’язання сієї безперечно захопливої проблеми. Таким чином, ризик буде мінімізований.

Він перевів погляд на Кемідова. Макабрична постать очільника СОІ, з металевими ребрами, що мов ґрати закривали грудну клітку, повну химерних вузлів та агрегатів, ледь помітно ворухнулася. Штучне око, велике та яскраво-червоне, зблиснуло, фокусуючись на капітані.

— За сей час, — промовив Декарт холодно, — ви маєте вирішити проблему заколоту.

— На мою думку, вживання терміна «заколот» не є виправданим, — почав був Кемідов у своїй неквапливій манері, розтягуючи синтезовані слова, що й без того звучали неприродно. — Маємо одного порушника…

— Шестеро загиблих! — урвав його Декарт. — Головна підозрювана — інспекторка вашої служби. Офіцер СФБ відсутня, ймовірно, викрадена. Два трупи з моргу зникли! І все се, — він навіть підвівся зі свого місця, не спускаючи важкого погляду з Кемідова, — все се менш ніж за дев’ять годин. Якщо се не заколот, то ви, пане командоре, нездара й саботажник!!!

Адмірал підняв руку — над столом умить запанувала тиша. Якщо Кемідов і збирався відповісти на звинувачення, це втручання його зупинило. Декарт також замовк. Присутність адмірала на нараді офіцерів його нервувала, бо навіть більшою мірою за очільника СОІ він схильний був вважати цей інцидент внутрішнім для «Сінано», тож цілком у межах його власної компетенції та відповідальності.

— Tôsho no keikaku-dôri ni keizoku shimasu, — промовив Содзі високим, мелодійним голосом. Аж занадто високим та мелодійним, як на Декартів смак. Окрім поруху губ, жодна рисочка на його обличчі не ворухнулася. Він лишався схожим на неприродно вродливого манекена, позбавленого будь-яких емоцій.

А проте слова його утвердили позицію капітана.

— Заколот має бути викрито та ліквідовано, — промовив Декарт розважно. — Наразі се пріоритетне завдання. Виконавчі служби: СОІ та СФБ. КП — за необхідності забезпечити силову підтримку. Основним частинам — перехід на режим підвищеної готовності. Технічна служба — забезпечити безперебійне функціонування сингулярного реактора до моменту курсового переходу на «Оріон». Звітувати про стан справ щогодини мені особисто. Я закінчив, панове. Якщо немає запитань чи зауважень, прошу повернутися до виконання своїх обов’язків.

Він опустився в крісло й схрестив руки на грудях.

Першим підвівся адмірал і мовчки залишив кают-компанію. Решта офіцерів вже почала й собі розходитись, але тут спрацювали водночас комунікатори Кемідова та Маріньї, очільника СФБ. Останній слухав повідомлення на двадцять вісім секунд довше.

— Пане капітане, — промовив він нарешті, — тривожні новини.

XII

Вони спускалися вузьким гвинтовим тунелем від центральної осі до горішніх палуб. Тунель, вочевидь, був технічним — трапецієподібний у перетині, з ґратчастими стінками, за якими тяглися довгі смуги комунікаційних ліній. Світильники також були заґратовані, більшість — мертві. Вмикався, розбуджений сенсором руху, хіба один з п’яти. Це місце виглядало прадавнім і покинутим. Пожовклі пластикові таблички зі стовпчиками блідих ієрогліфів, незрозумілі піктограми та іконки, покручені та асиметричні. Вентиляція тут майже не працювала, і навіть проходячи крізь фільтр шолома, повітря відгонило важким запахом якоїсь хімічної речовини. Від нього свербіло у носі й дерло в горлянці. Крізь ґрати можна було розгледіти набряклі кристалізовані нарости технічних рідин та бруду, що безформними пухлинами вкривали труби й кабельні канали. Судячи з їхнього вигляду, вони зростали тут роками, якщо не десятиріччями.

— Де ми? — спитала врешті Бріджит.

Іва на мить зупинилася, зависнувши у повітрі. Вона легко балансувала, притримуючись за поручні однією рукою. Ліхтар помережив її ґратчастою тінню, що розтягувалася донизу.

— Подобається? — спитала вона. Її голос несподівано прозвучав роздратованим, сповненим сарказму. — Так насправді виглядає наш «Щасливий Журавель». Трохи оддалік лискучої мармизи, до якої ви, інквізитори, позвикали.

Бріджит не відповіла, і Боген рушила далі. Але тепер, після звуків живого голосу в хімічній напівтемряві тунелю, мовчанка зробилася нестерпною. Секунди, яких не було чим відмірювати, важкими гирями лягали на плечі О’Шонессі, вповільнюючи її рух.

— Ми все ще в тринадцятому? — намагаючись використати власний голос як мірило часу, промовила