Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хто б говорив, — іронічно, але без глузування, не міг не відзначити Чернишевський. — Дивно чути подібні закиди саме від тебе.
— Ти сподівався, що я порадію? — роблячи крок слідом за чоловіком хмикнула. — Порадію, що після всіх поневірянь і спроб боротьби за справедливість ти опустився до того, щоби пов’язати життя з бандитами? Нехай в ім’я порятунку, проте Олег, якого я знала, вмирав, але ніколи не подав руку таким, як Сизов.
— Ти воліла, щоб я був мертвим? — різко обернувшись до дівчини з подивом підняв брову.
— Олеже, я навіть… — нервово заковтнувши ошелешено втупилася на чоловіка, не маючи ні найменшого поняття, що відповісти на подібне.
Вона не хотіла його смерті. Ніколи. Просто змирилася. Звиклася з думкою, що Олега, як і всіх, хто пов’язував із минулим життям, більше немає.
— Можеш не обтяжуватися, — прийшов на допомогу Чернишевський. — До моєї появи тобі жилося набагато простіше. Зрозумів. Знаєш, Рито, — зміряв дівчину сумним поглядом, — якщо знайдеш спосіб переконати, що щаслива, я дам тобі спокій і більше не потурбую.
Замовкнувши чоловік вичікувально дивився на Маргариту. Повисла пауза була красномовніше будь-яких слів. Дівчина виявилася не готова прогнати Чернишевського, переконати в тому, у чому сама не впевнена. Він не повірить. Якщо повірить і піде, знову втрачати майже не набутого друга не бажала.
— Що і треба було довести, — посміхнувся краєм губ, знизав печами. — Заперечити нічого. Тепер, якщо будеш благати зникнути з твого життя, переконуючи, що щаслива з Рощиним, усе одно не піду. Знаєш чому?
— Чому ж? — користуючись секундною паузою поквапила Одинцова. Попри небажання втрачати Олега, визнати його правоту означало піддати сумніву свою нинішню реальність. — Із чого ти взяв, що я нещасна?
— Ритуль, відверто, — роблячи крок до дівчини, — будь така щаслива, як хочеш здаватися, навряд прийшла до мене.
— Ти ні разу не припускав, що мені просто небайдужа твоя доля? — зізналася швидше, ніж встигла подумати.
Тим часом Олег усе наближався. Ще трошки й буде зовсім поруч. До непристойності близько. Варто простягнути руку, щоб торкнутися. Миті Чернишевський зачаровано розглядав обличчя Маргарити, перш ніж його губи осяяла блаженна усмішка.
— Заради того, щоби почути це з твоїх уст, варто було пройти всі кола пекла, — прохрипів.
— Олег, здається, ми знову говоримо на різних мовах, — здригнулася від усвідомлення, що слова прозвучали досить двозначно, раз пішла така реакція.
— Пам’ятається, ми завжди з тобою говорили на різних мовах, але це ніколи не заважало нам розуміти один одного.
Чернишевський знову правий. І знову на щось сподівався. Навіть через роки. Найкращий друг юності, який завжди мріяв про більше. Нехай зараз могла зрозуміти, звідки це бажання: вона досить гарна, впевнена в собі жінка, багато чоловіків бажали отримати її в ліжко хоч на одну ніч. Олег не виняток. Але в минулому була щуплим, нічим не примітним із натовпу своїх ровесниць, дівчиськом. Трохи навіженою і загубленою у величезному безжальному світі. Звичайною школяркою Риткою. Уже тоді кардинально відрізнялася від статного, розумного й дорослого не за роками хлопця. Старшого майже на цілих п’ять років. У тому віці подібна різниця здавалася величезною прірвою, що розділяла покоління інтересів. Що могло бути спільного між ними?
Рита — дівчинка-сирота. При живих батьках! Батько покинув їх із матір’ю, коли дівчинці не виповнилося і трьох років. Вона не знала напевно, але мати завжди повторювала, що цей невдячний знайшов іншу жінку, більш заможну та моложаву. Як Одинцова про себе відзначала, явно більш тямовиту й безнапасну, ніж мати.
Тоді Рита частенько шкодувала, що батько не забрав її із собою, бо в залишках спогадів завжди здавалося, що він любив її. У всякому разі набагато більше матері, яка після втечі чоловіка остаточно позбулася гальм. Спочатку зрідка випивала, переконуючи дочку й саму себе, що це аби не звихнутися від самотності. У результаті алкоголь повністю заволодів реальністю жінки. Їй стало плювати на дочку. Вона в прямо сенсі пропивала все, що попадалося під руку. Одного разу, коли пропивати стало нічого, позбулася двокімнатної квартири, продавши шарлатану за копійки. Якби не стара кімнатка в комуналці, що залишилася від бабусі, опинилися просто на вулиці…
Й Олег — молодий хлопець, що ледь переступив поріг повноліття. Курсант Академії МВС. Сержант, котрий завжди прагнув до справедливості, мріючи поодинці побороти всю злочинність. Теж сирота. У прямому сенсі. Не з власної волі втратив батьків — через безглузду випадковість. Коли Олегу було шістнадцять, його батьки опинилися на борту літака, що зазнав аварії. Відтоді Чернишевський залишився під опікою бабусі та дідуся з боку тата. Жили вони в тому ж будинку, куди за «щасливим» збігом обставин, завдяки матері, довелося перебратися і Маргариті, але в сусідньому під’їзді. Там, де знаходилися цілком нормальні квартири на будь-який смак.
Олег із Ритою були занадто різними в соціальному становищі, але схожі у своїй самотності. Можливо, тому пам’ятним прохолодним весняним днем Чернишевський звернув увагу на промерзлу до мозку кісток дівчинку, що сиділа на скрипучих гойдалки та розтирала сльози щоками…
1995 рік
— Гей, у тебе все в порядку?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна», після закриття браузера.