Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

Глава 14

 

Ще один пункт з плану мого життя було викреслено – знайшлись покупці на квартиру. Вони поспішали, я також, тож всі формальності завершили дуже швидко. Нові господарі моєї колишньої оселі пішли мені на величезну поступку і дали тиждень на переїзд. Оскільки я час від часу переглядала оголошення і вже мала кілька варіантів, тож не зволікала і паралельно з продажем обрала і купила те, що до душі припало. Це була квартира в новобудові, та вже обжита попередніми власниками, тож заїхала одразу, відклавши ремонт на пізніше. Мої меблі до неї не пасували, та, на щастя, покупцям вони стали у пригоді і шукати де їх подіти не довелось. З собою в нову, порожню скрізь окрім кухні оселю, я забрала лише ліжко та комод, що не додало їй затишку, та я раділа понад міру, відчуваючи себе як вдома. Врешті-решт, це тепер і є мій дім. Святкувати новосілля не схотіла, але подарунки від батьків, брата та Яни все одно отримала. Так у мене з’явились зручний стіл та крісло для роботи та чудове крісло-мішок для відпочинку. Надіслала фото Вадиму - вихвалялася новою оселею. Розмовляли ми з ним зрідка, адже наші робочі графіки не завжди співпадали, тож частіше за все переписувались. Я вже звикла починати свій ранок з повідомлення Вадиму і щовечора на мене чекало його «Тихої ночі!». Іноді бували дні, коли наші розмови стосувались лише загальних тем, та все частіше навіть попід ними ховалась його стримувана, але помітна для мене агресія. Відверто говорити про проблеми йому було важко і я це розуміла. Він не міг призвичаїтись до відсутності повної самостійності. Спочатку його дратувала занадто уважна хатня помічниця, яку він вважав «липучою», потім він досяг бажаного простору, та відтепер мусив її чекати і, за його ж словами, «витрачати на це зайвий час». Ідеальним варіантом було все робити самому, та поки він не досяг такого рівня впевненості в своїх силах. Я намагалась його відволікати від негативу звичним способом, розважаючи різними історіями, та здавалось, їх магія на відстані втрачала свою силу. Думку зробити сюрприз відмела одразу – не потрібно недоречних спогадів. А як з’ясувала випадково під час чергової розмови, то якби і наважилась завітати – це було б марно витраченим часом. Вадим не жив в квартирі, з лікарні він переїхав в свій заміський будинок, адреси якого я, звісно ж, не знала. 

– Ти якось згадував, що продав той котедж, от і вирішила -  ти в квартирі. Не думала, що за місто переїдеш.

– Тут дуже зручно. Коли купував, одразу зробив його максимально автономним, чогось було таке бажання. Далекоглядне, як тепер бачу, - пожартував Вадим. – До того ж природа -  просто за вікном. За виглядом з високого поверху на Дніпро сумую, та вже не так сильно. Тут у мене гарно.

– Поділись краєвидом, зроби мені фото, - попросила я. – Просторо, до сусідів далеко?

– О, так. Це село, та у мене територія чимала і будинок не в центральній частині, а на околицях.

– Трохи заздрю. Звуки міста іноді набридають. Певно, час до подруги завітати. Я ж тобі розповідала, яка там ферма здоровецька? Шум лиш від трактора вдалині. Релакс для містянина.

– То як хочеш трохи тиші – приїзди до мене.

Здається ця пропозиція здивувала і його самого - він швидко почав торохкотіти.

– Тобто, тут звісно не така природа і простір, але смачна вечеря і кілька годин спокою…

– Якщо думав, що відмовлюсь – даремно. Так, із величезним задоволенням приймаю запрошення.

Домовились на післязавтра. Я сильно нервувала, та раділа ще більше. О шістнадцятій годині я вже під’їздила до високого паркану на краю селища. Я підійшла до дверей і натиснула кнопку відеофону – двері відчинились майже миттєво. Великий порожній двір, двоповерховий будинок в мінімалістичному стилі з великими вікнами і господар біля прочинених дверей.

– Поки їхала, уявляла собі твій будинок, та не вгадала аж зовсім. Він дуже вражає! – промовила я заходячи всередину.

– В хорошому сенсі? – запитав Вадим, розвертаючи візок вглиб будинку.

– В хорошому, - відповіла я роззираючись довкола. – Тут неймовірно багато простору.

– Відколи я прибрав звідси зайві меблі, його ще побільшало.

Дійсно, з меблів був лише великий диван подалі і обідній стіл в одним стільцем для мене. Кухню від решти кімнати відділяв кухонний острівець і я помітила жінку, що стояла біля плити. Вадим вказав мені на двері, де я могла помити руки і зупинився в середні кімнати. Я швидко  освіжилась, глянула в дзеркало, впевнено усміхнулась своєму відображенню і повернулась.

– Влаштовуйся зручніше, - він вказав мені на диван і зупинився поруч. - За кілька хвилин буде накрито.

Ніби діючи по команді, пані з кухні рушила до столу і поки ми з ним обмінювались ввічливими фразами – страви були розкладені по тарілках, ваблячи нас ароматами.

– Це моя хатня помічниця, Валерія Олександрівна, - сказав Вадим, коли вона підійшла до нас. – А це моя гостя - Дарина.

Ми привіталися і вона запросила нас до столу.

– Я ще можу чимось допомогти? – запитала вона.

Вадим заперечно похитав головою.

– Ні, дякую, далі я впораюсь сам. До завтра.

– До завтра.

Пам’ятаючи його невдоволення моїми «гостинцями», цього разу все одно привезла фрукти, але в рідкому вигляді.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍