Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

У машині ми маємо пляшечку з молоком.

Медсестра Гільдебренд мовчки й трохи гордо спостерігала, як щойноспечена мати пестить «своє» дитя.

—Її звати Аделла, — тихо мовила я, щоб якось підтримати Кітті.

—Чудове ім’я, — відказала жінка, — але ми зупинилися на іншому. Проте я запишу його у свідоцтві про народження. Нехай залишиться в її історії.

Я кивнула й відійшла вбік, доки пара дякувала медсестрі Гільдебренд. А тоді сім’я Мег’ю, що вмить збільшилася на одну особу, пішла геть.

—Зайду до Кітті, — мовила я і взялася за клямку.

— Енн, зажди, — зупинила мене медсестра Гільдебренд. — Я перша поговорю з нею.

Я не розуміла її намірів, але обличчя медсестри Гільдебренд було таке серйозне, що я скорилася. Здавалося, що чекаю під дверима цілу вічність. Про що вона говорить з Кітті?

Притиснувши вухо до дверей, я почула геть несподівані слова: «Колись на твоєму місці була я». Неймовірно. Коли клямка заворушилась, я відскочила вбік.

Двері відчинились, і з палати вийшла Кітті. Очі подруги були геть зовсім сухі. Та я ніколи не бачила такого порожнього виразу на її обличчі.

Медсестра Гільдебренд дала мені кілька вихідних, щоб дбати про Кітті. Я сиділа в кімнаті, не залишаючи подругу ні на хвилину, але бачила, що Кітті воліла зостатися на самоті.

—Зіграймо в карти? — спитала я, узявши зі столу колоду.

— Ні, — відповіла Кітті. — Дякую, я не хочу.

Я приносила їй їжу й показувала журнали. Ліз, упевнена, що Кітті одужує після хвороби, принесла два свіжі випуски «Воґ». Однак вони залишилися лежати на краю ліжка, бо Кітті цікавіше було розглядати стелю, ніж нові сукні.

Я знала, що нічим їй не допоможу. Кітті мусить пройти крізь це самотужки. Тому на третій день після пологів я вибралася в бунгало. Мені хотілося змінити обстановку, а Кітті — побути самій.

Мої надії виправдалися: Вестрі був там. Він дрімав на ліжку в променях обіднього сонця.

—Привіт, — прошепотіла я, умостившись поруч. Він розплющив очі, тепло всміхнувся і вхопив мене в міцні обійми.

—Закладаюся, ти й не думав, що спиш біля шедевру мистецтва, — засміялась я.

Вестрі зачудовано провів пальцем по моєму обличчі:

—Я знав це, відколи твоя нога вперше сюди ступила. Ти — найбільший мистецький шедевр у світі.

Я усміхнулася і похитала головою.

— Ні, дурнику. Не я, а картина. — Витягнувши полотно з-під ліжка я тріумфально мовила: — Це Ґоґен.

Розділ 11

Вестрі зірвався з ліжка і глянув на картину новими очима.

—Ти серйозно?

Я кивнула.

Він приголомшено похитав головою.

—Я завжди припускав, що це витвір постімпресіоніста, але якогось молодшого, менш відомого, можливо, чийогось учня. Але Ґоґен? Ніколи не подумав би. Звідки така впевненість?

—Стара жінка з острова розповіла мені, — гордо всміхнулась я.

Вестрі сів поруч і став уважно роздивлятися полотно.

—Тут немає підпису.

— Можливо, він не підписував ранні роботи.

— Правдоподібно, — визнав Вестрі. — Моне також не підписував.

Я кивнула.

—Тільки поглянь на ці мазки.

—У цій картині можна потонути, — мовив Вестрі, дивуючись скарбу у своїх руках.

—Що ми з нею вчинимо? — запитала я, розгладжуючи складки на його сорочці.

—Не знаю.

—Не можна залишати її тут, коли війна закінчиться і ми поїдемо звідси. Мені нестерпно думати, що картину проковтне приплив.

—Або знищить вологість. Дивно, що вона взагалі збереглася, зважаючи на місцеву погоду.

Я повісила картину на стіну й зітхнула.

—Або її місце тут, у цій хатинці. — І, ще хвильку подивившись на полотно, я повернулася до Вестрі. — Я мушу тобі розповісти ще одну річ. Про бунгало.

— Яку?

—Та стара жінка на ім’я Тіта застерігала мене від нього. Сказала, що на кожного, хто сюди увійде, чекає якесь прокляття.

Вестрі всміхнувся.

—І ти повірила в її слова?

— Ну, вони мене добряче налякали.

—Енн, пам’ятаєш нашу першу розмову? Ти сказала, що віриш у свободу волі. — Вестрі ніжно пестив моє волосся. — Яскраве, щасливе, повне любові життя можливе, тільки якщо ти сама докладеш зусиль, щоб воно стало таким.

—Ти маєш рацію, — мовила я і взяла його за руку.

—До того ж, — говорив далі Вестрі, — глянь, скільки чудових речей трапилося в цих стінах. Тут виросло наше кохання. Тут народилося дитя. І, можливо, тут ми долучилися до великого мистецького відкриття нашого століття. А якась стара жінка називає все це прокляттям?

Ми сиділи пліч-о-пліч і слухали шум прибою. Я мовчки молилася: «Господи, нехай ці слова будуть правдою».

* * *

Часу залишалося все менше, і ми це розуміли. Травень промчав, наче нестримний шторм. У середині червня ми з Кітті вирушимо додому, і саме тоді Вестрі разом з іншими солдатами попливуть на інший фронт — цього разу в Європу. Я практично чула вперте цок-цок годинника, що нагадував: незабаром звичний нам світ зникне.

Мені випаде глянути в очі Джерардові. Кітті доведеться покинути місце, де народилася її донька. Як ми повернемося до Сіетла, зовсім не схожі на себе колишніх? Невже зможемо прикидатись і грати звичні ролі в чужому місті, яке колись вважали за свій дім?

— Я думаю залишитися тут, — заявила Кітті на початку червня, коли ми снідали в їдальні. — Медсестрі Гільдебренд потрібна допомога. Тим паче ніхто не чекає мене в Сіетлі.

Вона не задумувала це як шпильку. Але слова й тривала пауза опісля штрикнули мене в саме серце. Це правда. Джерард чекатиме. У червні він повернеться додому.

Я гадала, чому Кітті хоче залишитися. Що зосталося від тієї дівчини, яка прилетіла на острів? Лиш оболонка. Порожня. Чужа. Загублена. Вона з головою занурилася в роботу й кожну вільну хвилину проводила в санчастині.

—Просто не розумію, — озвалася до неї я, перед тим як вкусити варене яйце. — Невже ти не сумуєш за домом? Не хочеш покинути цей острів після... Після всього, що тут трапилося?

Вона виглянула у вікно, де виднілися смарагдові пагорби. Спогади назавжди прикували моє серце до острова. Мабуть, Кітті теж залишила тут часточку своєї душі.

—Мені здавалося, що я захочу поїхати геть, коли настане час, — видушила усмішку подруга. — Але зараз... Я ще не готова. — Я кивнула. — Ці місяці обернулися для нас по-різному, — голос Кітті сповнився жалем. — Але ти зустріла найкращого у світі чоловіка. Тільки подумати — знайшла кохання посеред війни.

І Вестрі помахав мені з протилежного боку їдальні