Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

— наче за сигналом. А тоді, знехтувавши правила, рушив до нашого стола.

—А ось і дві найвродливіші жінки на острові. — Він забув витягнути серветку з-за коміра. — Як справи, люба?

— Чудово, — відповіла я, висмикнула серветку та вручила йому в руки. — Та зранку мені бракувало тебе в бунгало.

Було дивно говорити про наш секрет уголос. Але за столом більше нікого не було.

— Вестрі, — защебетала Кітті. Мені не сподобалось, як вона стріляла на нього очима. — Я знайшла зайві дошки в комірчині санчастини. Гадаю, вони згодяться, щоб полагодити рипучу підлогу бунгало.

Мої щоки спаленіли. З якої радості Кітті вирішила, що може говорити з Вестрі про бунгало? І як вона взагалі запам’ятала, що підлога рипить?

—Дякую, Кітті, — спокійнісінько відповів Вестрі. — Я сьогодні зайду поглянути.

—Але... — Я роззявила рота, проте одразу припнула язик.

— Що таке? — запитав Вестрі.

—Та нічого, — пробурмотіла я. — Сподівалася, ми зможемо зустрітися в бунгало сьогодні ввечері.

Я дивилася прямо на Вестрі, щоб було чітко зрозуміло, кому адресовано пропозицію.

—Звісно, зможемо, — відповів він. — Я буду вільний о п’ятій тридцять. Якраз встигну на захід сонця.

— Чудово. — Мені одразу відійшло від серця.

Вестрі повернувся, щоб піти, аж тут Кітті встала.

—Якщо схочеш сьогодні зайти, я буду на роботі до восьмої, — сказала вона й ніяково глипнула на мене. — Ну, покажу тобі дошки.

Вестрі мляво кивнув і вийшов з їдальні.

Кілька хвилин ми їли мовчки, а відтак Кітті озвалася:

—То, як я вже казала, мабуть, залишуся тут на кілька місяців. А потім — хтозна? — Вона знову глипнула у вікно. — Для медсестер зараз багато роботи. Можливо, вирушу до Європи.

Вона говорила, а я дивилась, як слова зриваються з її вуст. Хто ця жінка переді мною? Хотіла перехопити її погляд, але Кітті відвела очі.

—Я просто...

— Я обіцяла допомогти медсестрі Гільдебренд з вакцинацією, — перервала вона мене. — Мушу бігти.

—Так, звісно, біжи, — мовила я, та Кітті вже зникла за дверима.

* * *

—Мене непокоїть Кітті, — мовила я ввечері, скинувши черевички та впавши на ліжко в бунгало.

— І тобі добрий вечір, — засміявся Вестрі, простягнувши мені букет гібіскусів.

—Вибач. — Я замилувалася ясно-жовтими квітами. Разючий контраст із червоним цвітом, яким обросла вся база. Так, вони особливі. На острові ріс тільки один кущ жовтого гібіскусу — прямісінько біля нас, за кілька кроків від бунгало. Я поклала квіти на стілець і зітхнула, думаючи про Кітті. — Вона просто говорила дивні речі під час сніданку. І я хвилююся. Вона так змінилася за останні місяці. Іноді здається, що я зовсім її не знаю.

Вестрі витягнув кишеньковий ніж і нарізав червоне яблуко на столику із червоного дерева.

—Вона змінилася, — мовив він. — Будь-хто, переживши таке, змінився б. Можливо, ти занадто сувора до неї?

—Мабуть, твоя правда. — Я взяла шматочок яблука. На мить хрусткий солодкий фрукт заглушив мої тривоги.

—Тільки не кажи, що ти засмутилася через її зауваження щодо підлоги?

—Ні, — злукавила я. — Ну, хіба що трошки. Невже погано, що я ні з ким не хочу ділити це місце?

Він усміхнувся і сів поруч.

—Ні. Але я не відмовився б, щоб ти ні з ким не хотіла ділити мене.

Я грайливо штурхнула його.

—А я і не хочу. Звідси наступне запитання: ти заходив до Кітті в санчастину?

—Так. — Він тішився, дізнавшись про мої ревнощі.

— І?

Вестрі похитав головою.

—Ті дошки ні на що не годяться.

—От і добре. Мені подобається наша підлога.

Він ніжно водив пальцями по моїй шиї.

— Мені теж.

—А ще, — вела далі я, — через нову підлогу ми втратили б нашу поштову скриньку.

—Тоді вирішено, — сказав Вестрі і вдарив уявним молоточком. — Рипуча підлога залишається. — Він узяв у долоні золотий медальйон і розкрив його. — Тут досі порожньо?

— Знаю. Я постійно думаю, що туди заховати, але ніяк не знайду ідеального варіанту. Натхнення не приходить.

Вестрі роззирнувся.

—Це має бути щось, що нагадуватиме тобі про це місце, про нас... Що зігріє твоє серце спогадами про наше кохання.

Я спохмурніла й відібрала в нього медальйон.

—Спогадами про наше кохання? Ти кажеш так, наче все скоро закінчиться, немов це просто...

— Hi, — заперечив він, притулившись губами до моєї долоні. — Я кохатиму тебе все життя. Однак ти сама знаєш, що моя служба триватиме. І поки я буду в Європі, хоч би скільки тривала ця війна, нехай це місце завжди буде у твоїх спогадах. Це допоможе пережити розлуку.

Вестрі підвівся й узявся ходити кімнатою. Він торкався столу, переплетених стін, штор, а тоді зігнувся до підлоги.

—Ось, — озвався він, відламавши маленьку скалку від порохнявої дошки. — Шматочок бунгало. Ти будеш завжди мати його при собі. І мене разом з ним.

Коли Вестрі відкрив медальйон і поклав туди тоненьку скалку, мені на очі навернулися сльози. Це було ідеально.

—Тепер, — сказав він, притуливши медальйон до моїх грудей, — я завжди буду з тобою.

Наскільки я оцінила ідею, йому повідомив мій поцілунок.

* * *

Коли сонце зайшло, Вестрі засвітив свічку й поставив її на стіл. Обійнявшись, ми слухали океанський бриз, сюрчання цвіркунів у місячному світлі, аж раптом ідилію перебили дивні звуки.

Спершу роздратований і твердий чоловічий голос, а потім відчайдушний жіночий вереск десь удалині. Здавалося, щось коїться досить далеко, щоб не зважати — можливо, через густі джунглі, — але поступово крик наближався, і я інстинктивно стиснула руку Вестрі.

— Що це може бути?

— Не знаю. — Він підвівся і вдягнув сорочку. — Але ця жінка точно в біді. Залишайся тут.

— Будь обережний, — прошепотіла я.

Не знаю, що лякало дужче: те, що Вестрі йде сам-один, чи те, що я залишаюся сама-самісінька в бунгало.

Він безшумно вислизнув за двері і, дослухаючись, рушив у гущавину. Знову почувся вереск, а тоді затупотіли ноги. Хтось біжить.

Я взулась і зіп’ялася на ноги, жалкуючи, що не маю зброї. Можливо, Вестрі приніс свою? Навряд чи. Солдати не виносили зброю за межі бази. Я тяжко ковтнула. Вестрі там один-однісінький. А якщо його потрібно буде захистити? Я вирішила, що не можна просто сидіти в бунгало й чекати.

Тихо вибравшись надвір, я помітила на землі