Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Цього разу наше перебування у Квантумі тривало практично до повного виснаження. Принаймні мого вже точно, бо наруччя, як виявилося, і про це мені нагадувало, слідкуючи за моїми реальними показниками. Моє наруччя знову вимкнуло мене рівно на вісім годин, що дало змогу відновитися. Здавалося, що ці кілька минали особливо швидко. Втім, трохи перепочинку мені дійсно не було зайвим. Під час ранішнього сканування я вже навіть не дивувався зростанню показників. Мабуть, прийняв цю дійсність, подумки бажаючи, щоб і в мами колись настала ця мить…

Щойно я увійшов на кухню, пролунав сигнал вхідного дзвінка. Глянув на екран — Влад.

— Привіт, бро, — почав я першим, коли прийняв дзвінок.

— Йоу, привіт! Скажи, а те що відбулося вчора, то насправді? — сказав на одному видиху Влад.

На якусь мить я напружився. Раптом, я щось забув, бо ж ніби нічого надзвичайного і не відбулося.

— Ем… Скоріш за все… А що саме ти маєш на увазі?

— Ну як що?! Тебе, Емікса, наш кач у Квантумі!

— А, так, Владе… — з якимсь полегшенням видихнув я, дістаючи буханець хліба. — Думав, щось сталось надзвичайне.

— Та ти що?! Я всю ніч про це думав…

— Владе, ти мав виспатись, а не думати, якщо сьогодні хочеш знову піти з нами.

— Так-так, я в курсі! А коли вирушаємо? — вже з азартом запитав він.

— Ну от саме зібрався поснідати й одразу ж до справи.

У відповідь почулась якась метушня. Мабуть, Влад тільки тепер вибрався з ліжка. Шарудіння тканини, а згодом і квапливі кроки стали тому підтвердженням.

— Я буду вчасно, Деме!

— Та не квапся ти так. Поїж по-людськи. В тебе сьогодні знову нема пар?

Той враз зареготав.

— Ага! Вчора поскаржився на погане самопочуття і Ясик зглянувся. Ти ж його знаєш.

Авжеж. Мабуть, один з небагатьох викладачів, який вірив на слово, хоча насправді знав, що ми хитрували. Чомусь дозволяв подібне лише нам із Владом. Хтозна, можливо, він дійсно вірив, що ми у будь-якому випадку здамо його предмет на відмінно. 

Завершивши дзвінок, я все ж таки поквапився так-сяк поснідати кількома бутербродами та чашкою чаю. Мусив відбути й цей день. За моїми підрахунками, сьогодні я мав би здобути потрібний рівень. Наші темпи неможливо назвати просто гарними, бо вони були дивовижними. 

Вийшовши у коридор, я зупинився. Лише тепер усвідомив наскільки тихо було в будинку. Це було дивно, бо сьогодні мама мала бути вдома, але о такій порі вона активно щось вже робила по дому.

— Мам? — гукнув я, підходячи до її кімнати. Підняв руку, аби постукати, але двері прочинилися одразу ж, як торкнувся їхньої поверхні. — Мам, ти тут? Я вже…

І застиг прямо на порозі. Здалося, що серце зупинилося разом  із часом навколо.

— Матусю! — здавлено вирвалося із моїх грудей, коли я припав до маминого тіла напівдорозі до сканера. Тремтячими руками почав намацувати пульс, геть не зважаючи на сльози, які потекли з очей. — Будь ласка, ма…

Пульс був слабким, або ж то так здавалося через мої тремтячі руки. Але вона була жива, та не знав чи надовго. Розумів, що починав панікувати, не знаючи кого набрати першим: батька чи швидку… Та мій комунікатор подав сигнал першим. Невідомий користувач… Скинув виклик, але той знову ж поновився.

— Так! Що вам треба?! — кинув роздратовано, пригортаючи маму до себе.

— Заспокойся, Дем’яне, — почув спокійний голос Емікса, а слідом якісь мурахи пройшлися тілом, і я зірвався, як маленький хлопчик:

— Я не встиг, Еміксе! 

— Допомога вже в дорозі. Ще є час, тому не галасуй, Деме.

— Еміксе, мама непритомна… Було все добре, а тепер…

— А тепер ти опануєш собою і будеш робити те, що казатиму. Криками та сльозами ти матері не зарадиш. Тому йди та відчини двері, і просто не заважай.

— Ти…

Але слідом пролунав стук у двері. Обережно опустивши мамину голову на підлогу, я поквапився до дверей. Відчинив і завмер від якоїсь несподіванки. Двоє чоловіків та жінка у білих костюмах, із серйозними обличчями, немов штучними. В одного в руках були ноші, а у жінки чималий кейс. Втім, те що це не медики — було досить очевидно. Принаймні в маминій лікарні була зовсім інша форма. Та й емблема у всіх була точно не лікарською… Чекай-чекай, я бачив вже її…

— Впусти їх, Дем’яне, — знову почув я Емікса, і рука з наруччям ніби й сама відчинила двері ширше. Дорогу показувати не довелося, бо вони знали напрямок. — Все буде добре.

— Але ж це не медики… — сказав я, а потім ніби осяяло і я пробубнів: — Так… Я згадав де бачив їхню емблему. Еміксе, що відбувається?

— Потім,  Деме. Про неї подбають. Довірся мені.

Не знаючи, що відповісти, я стояв у дверях і спостерігав за тим, як жінка щось ввела мамі внутрішньовенно. Дивним було те, що вони все робили мовчки. Неабияк дбайливо, один з чоловіків підняв мамине тіло та обережно поклав на ноші, які підготував інший. Коли вони понесли маму до дверей, в незрозумілій розгубленості я слідкував за ними поглядом, бажаючи кинутись слідом.