Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

— Не варто, — спинив Емікс в динаміку, коли я все ж смикнувся до них. — Вони роблять свою справу, а ти роби свою.

— Це моя мама! Я…

— Знаю, Дем’яне, але ти їй таким чином не допоможеш, а вони зроблять усе можливе, доки не пізно.

І він мав рацію, якби мені не хотілося це заперечити. Тому, пройшов за ними аж до автівки. На боковій частині теж була емблема «ДВІ», а це вже точно не їхня спеціалізація, від чого запитань до Емікса побільшало.

— До чого тут «ДВІ»? — запитав я, дивлячись як швидко автівка зникла з поля зору. — Твої ігри вже геть не смішні, Еміксе.

— Жодних ігор, Дем’яне. Чекаю тебе в Етеріалі.

— Ти не…

Але він таки завершив зв’язок, від чого я скрипнув зубами й подався у будинок. Дорогою набрав батька. Довелося трохи зачекати на з’єднання.

— Так, сину, — почувся зрештою серйозний голос батька.

— Маму забрали люди Емікса. Поясни хоч ти мені, що відбувається…

Здалось, що нас роз’єднали, але виклик тривав, а по той бік почувся важкий подих.

— Вони найкращі, Дем’яне, тому не хвилюйся за маму…

— Батьку, але ти ж знаєш, що навіть найкращі вмирають! Я не хочу, щоб і мама…

— Перестань! — гримнув тато, аби спинити мої емоції, якими досі було важко керувати. — Послухай мене, сину… Ми про все поговоримо, але не так і не тепер. Часу обмаль…

— Ти знав, що вона захворіла? — запитав щойно увійшов в її кімнату.

— Дем’яне…

— Ти знав?! — підвищив голос, чого не робив раніше. Але важко було думати про це.

— Так… — відповів батько після невеличкої паузи. — Але ми не думали, що прогресуватиме так швидко. Мама не хотіла, щоб ти знав про це… Але повірила, що ти встигнеш.

Моє підборіддя затремтіло, а долоні самі потягнулися до очей, знову стерти неслухняні сльози. Підійшов до її ліжка і приліг на її подушку. 

— Я не хочу, щоб її не стало…

— Знаю, — почувся здавлений голос батька. Не бачив його, але відчував, що і його стійкість зараз дала тріщину, бо знав, як він любить нас. — Не я маю тобі розповідати про те минуле, сину, бо я лише маленька деталь великого пазла. Всі ми покликані, аби служити…

— Кому? Еміксу?

Почулося, як тато хмикнув.

— Емікс, як ти його називаєш, лише програма, Дем’яне, управитель…

— Тоді хто керує вами?

— Все складно, Деме… Не марнуй час на пошуки відповідей, про які ти все одно дізнаєшся свого часу. Навчися чекати.

— Але…

— Все, Дем’яне. Час ніхто не зупиняв. Займися справою, а я про маму подбаю. Не хвилюйся.

Легко сказати… Але ці слова стримались десь на язиці.

— Добре, тату. Я зроблю все, чого ви від мене чекаєте. Принаймні намагатимусь. 

— Це правильне рішення, сину… — я лиш кивнув ніби він міг то побачити. Перед тим як вимкнутись, почув ще батькові слова: — Люблю тебе.

— І я тебе, тату. 

Щойно я опинився у суцільній тиші — уткнувся в мамину подушку, вдихаючи її приємний аромат: свіжості випраної білизни та легких нот бергамоту, який мама так любила геть у всьому. Заревів щодуху, немов стримував все життя цей поклик. А насправді лише якийсь день змінив для мене геть усе.