Читати книгу - "Учитель"

161
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 78
Перейти на сторінку:
їй таку допомогу, яку зазвичай надаю іншим, і почав з того, що роз’яснював кожне складне питання, але невдовзі помітив, що цю поміч нова учениця сприймає як приниження; вона відкинула її з гордою нетерпимістю. Після цього я почав задавати їй довгі завдання й давав змогу самостійно з’ясовувати всі складнощі, які могли виникнути в процесі навчання. Вона почала завзято працювати і, швидко закінчивши одне завдання, відразу вимагала іншого. Але досить уже про її наполегливість; тепер перейдімо до почуття обов’язку, що проявлялося так: вона любила вчитись, однак ненавиділа навчати, бо її успіхи як учениці залежали від неї самої, а на себе вона завжди могла розраховувати; успіхи ж її як учительки частково, а можливо й повністю залежали від волі інших; їй слід було докладати великих зусиль, щоб подолати цю волю та змусити коритись їй, і в цьому вона керувалася суворими принципами. Коли йшлося про власні справи, то воля її була твердою й непохитною: вона здатна була взяти гору над будь-якими власними схильностями, якщо вони протирічили її переконанням; але коли їй треба було подолати нахили, звички та недоліки інших, особливо дітей, котрі зазвичай глухі до аргументів розуму і переважно байдужі до вмовлянь, то її воля часом відмовлялася коритись їй; тоді на перший план виступало почуття обов’язку, яке й змушувало волю діяти. Наслідком усіх цих старань була даремна трата енергії та зусиль. Френсіс тяжко й наполегливо працювала разом зі своїми учнями, а часто й замість них, але далеко не завжди її старання винагороджувалися слухняністю з їхнього боку, бо вони бачили, що мають величезний вплив на неї, і, опираючись усім її спробам переконати, вмовити, стримати та змушуючи її вдаватися до примусових заходів — завдавали їй неабияких страждань. Люди — а діти особливо — рідко відмовляють собі в задоволенні продемонструвати владу над іншими, яку добре усвідомлюють, хоча ця сила полягає лише в тому, щоб робити нещасними всіх навколо себе. Учень, чиї відчуття не такі гострі, як у вчителя, а нерви міцніші, до того ж, він фізично сильніший — має значні переваги над своїм наставником і зазвичай безжально користується цим — бо дуже молоді, бездумні та цілковито здорові люди не знають, як співчувати іншим і як їх щадити. Боюся, що Френсіс багато страждала; здавалось, якийсь тягар постійно гнітить її душу. Я вже згадував, що вона проживала не в пансіоні, а чи то у власному помешканні, чи то десь в іншому місці; однак постійно мала заклопотаний, без тіні усмішки, скорботно-рішучий вираз обличчя, що затьмарював її риси — але чи причина цього була під дахом мадемуазель Ретер, чи деінде, сказати не можу.

Одного дня я дав ученицям devoir[159] якомога ширше і детальніше переказати коротку, добре відому всім легенду про Альфреда,[160] котрий пильнував за коржиками в халупці пастуха. Більшість учениць передала її дуже коротко; стислість була тим, чому їх навчали; значна частина оповідей виявилася взагалі незрозумілою; лише перекази Сільві та Леоні Ледрю претендували на щось зв’язне й чітке. Елалі майстерно викрутилася із ситуації і вбила відразу двох зайців — досягла точності й уникнула проблем, знайшовши десь коротку історію Англії і сумлінно переписавши легенду звідти. На полях її роботи я написав: «Нерозумно й нечесно» і розірвав аркуш навпіл.

Унизу купки надягнута, що складалися з одинарних аркушів, я знайшов одне-єдине завдання на кількох сторінках, написане охайно та скріплене разом. Уже знав цей почерк і, щоб здогадатися, хто автор, мені не потрібне було підтвердження у вигляді підпису «Френсіс Еванс Анрі».

Ніч була моїм традиційним часом для перевірки Аванс, а моя кімната — звичним місцем, де це відбувалося — досі це заняття вважав обтяжливим, але тепер, знімаючи нагар із свічки, зі здивуванням відчув, як у мені поступово зароджується інтерес і я нетерпляче очікую ознайомлення з роботою бідолашної вчительки.

— Нарешті, — подумав я, — отримаю уявлення про те, якою вона є насправді. Зрозумію її сутність та з’ясую можливості; й хоча вона навряд чи може добре висловлюватись іноземною мовою, все ж її розумові здібності тут таки проявляться.

Розповідь починалась описом халупи селянина-сакса у великому зимовому лісі з голими деревами навкруги; був грудневий вечір, падали пластівці снігу, і пастух передрік сильний буран; прикликав дружину, щоб та допомогла йому зібрати отару й відвести її на береги the Thone (Тону); він попередив її, що повернуться вони пізно. Добра жінка неохоче полишила своє заняття — вона саме пекла коржики на вечерю — але усвідомивши, що набагато важливіше переправити отару в безпечне місце, надягнула кожух з овечих шкур і, звертаючись до незнайомця, котрий попросився на нічліг та спочивав коло вогнища на підстилці з очерету, звеліла пильнувати печиво, поки вона повернеться.

— Не забудь, — юначе, — продовжила вона, — замкнути двері за нами; а головне, нікому не відчиняй їх, поки нас не буде; що б не почув — не рухайсь і не виглядай назовні. Скоро западе ніч, ліс цей дикий та відлюдний; дивні звуки лунають у ньому після заходу сонця: вовки блукають просіками, донські воїни заполонили країну, і про них розповідають найгірше: ти можеш почути дитячий крик та відчинити двері, пропонуючи допомогу, а через поріг може проскочити чорний бик чи примарний шкодливий собака, або ж — що ще гірше — коли щось наче вдарить об решітку, мов крила, й до хати залетить чорний крук чи білий голуб і всядеться коло вогнища; такий відвідувач віщуватиме нещастя для дому; тому дослухайся моєї поради — не відчиняй дверей нікому.

Чоловік покликав її, і вони пішли геть. Незнайомець, залишившись сам, дослухався до приглушеного виття снігової бурі та віддаленого гуркоту розбурханої ріки і мовив:

— Сьогодні переддень Різдва. Запам’ятаю цю дату. Ось я сиджу сам на твердому ложі з очерету, й захищає мене від негоди лише халупа з тростини, і я, спадкоємець королівства, завдячую прихистком на ніч бідному васалові; мій трон узурповано; корона увінчує чоло завойовника; в мене нема друзів, й розгромлене військо блукає у долинах Уельсу; зухвалі грабіжники плюндрують мою країну; мої піддані розпростерті ниць, і по них брутально топчуться чоботи данців. О Доле! Ти зробила найгірше, що лиш могла, і тепер стоїш поруч: із тупим клинком у руці. Очі мої зустрічаються з твоїми, і ти запитуєш, чому я все ще живий, чому все ще надіюсь. Язичеський демоне, я не визнаю за тобою всемогутності, а тому й не схиляюся перед твоєю владою. Мій Бог той, чий Син такого ж

1 ... 35 36 37 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Учитель», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Учитель"