Читати книгу - "Стара хвороба"

Юсуф був людиною простою. Попервах він мав справжні почуття до своєї дружини. Скільки разів із погано прихованим сумом він намагався розкрити душу Зулейсі. Але Зулейха, радо віддаючись Юсуфовій пристрасті в ліжку, тим часом ревно оберігала від нього своє серце й нізащо не дозволяла туди проникнути.

У такі хвилини молода жінка затуляла чоловікові рота швидким поцілунком, спиняючи будь-які його спроби почати щиру розмову.

— Годі, Юсуфе, облиш… Уяви, як смішно це виглядатиме… та й не зрозуміємо одне одного…

«Не зрозуміємо одне одного!..» Юсуф відчував у її словах зверхність, почуття власної вищості, а це принижувало його чоловічу гідність і завдавало справжнього болю.

Коли минуло сп’яніння палкої пристрасті перших тижнів, на світ Божий вийшли ще глибші протиріччя між ними. Справді, двом людям, яким доводиться жити разом, завжди нелегко кинути свої звички і чимось поступитися заради іншого. А коли один з них вважає себе кращим в усьому і завжди прагне зберігати дистанцію, гордує, тоді справа ускладнюється ще більше.

Зулейсі не подобалися деякі риси Юсуфової вдачі, і вона будь-що хотіла його змінити. Молода жінка думала, що постійними нагадуваннями і критикою можна швидко змінити людську натуру, а тому супротив чоловіків сприймала як звичайну впертість і ранила його відчуття власної гідності злим глузуванням. Юсуф не довго терпів таке поводження з собою і поступово почав віддячувати тим самим.

Можливо, вони зуміли б якось порозумітися, якби говорили про все відверто чи просто сварилися. Але Зулейха й далі погордливо мовчала, ніби не бажала опуститися до того, щоб йому відповісти, тож не дивно, що скоро нерозуміння між ними набуло невиліковної форми.

На додачу були ще туга й смуток, спричинені самим життям, яке безрадісно минало або в батьковій кімнаті, або серед одних і тих самих облич мешканців маєтку. Як хворі помічають, що біль у їхньому тілі посилюється від ліжка, до якого вони прикуті, від навколишніх предметів, людей і погоди, так і вони знали, що цю нудьгу породжують вони самі, але не могли подолати неприязнь і ворожість одне до одного.

І хоча що місяць, то слабшало фізичне кохання, яке іноді ще захищала Зулейха, у них залишалося спільне почуття, — любов до хворого батька, горе і страх, які вони обоє відчували, бачачи, як він згасає день при дні.

Юсуф так дивився на Алі Осман-бея, так дбайливо доглядав його, ніби рідний син, що це зворушувало Зулейху до сліз, їй хотілося кинутися йому на шию, розцілувати в обидві щоки — зовсім не так, як вона робила це звичайно.

Ці почуття мали б, здавалося, лише посилитися після смерті Алі Осман-бея, а осиротіла Зулейха — шукати розраду в Юсуфі і ще більше зблизитися з чоловіком. Та цього не сталося. Зулейха нікому не дозволила розділити з нею її велике горе і вперто шукала самоти.

Не можна сказати, що Зулейха не відчувала вдячності і до свекрухи, і до чоловіка, але водночас вона вважала, що скорбота їхня неглибока, а втішання надто прості. А тому уникала всіх у домі.

Почувши, що Юсуф заходить до неї в кімнату, Зулейха лягала на ліжко і вдавала, що спить, а якщо розмови було не уникнути, то підводила голову і зухвало посміхалася:

— Не хвилюйтесь за мене. Зі мною все гаразд. Це мине. Стільки життєвих бур ми вже пережили… Мені треба відпочити… Я дуже вам вдячна за ваше співчуття… Але ще раз вам кажу: треба просто зачекати, більше нічого…

Та Юсуф помітив, що меланхолія дружини посилюється, і запропонував їй поїхати до Стамбула. Він сподівався, що літо, проведене в Адані або Якаджику, буде корисним для її здоров’я, а ще, можливо, якось поліпшить їхні стосунки.

Зулейха здавалася ображеною на всіх і вся, навіть на Стамбул, і спочатку обрала готель на спокійному боці Протоки.

І, доки це було можливо, якийсь час намагалася триматися подалі від усіх.

Їй не хотілося бачити навіть дядькову родину, тому перші два тижні вона обмежувалася кількагодинними офіційними зустрічами з ним.

Навпаки, тепер вона більше спілкувалася з Юсуфом, і, коли вони вечорами каталися на човні по морю, вона показувала йому даленіючі пагорби Бебека і розповідала про своє дитинство. Та минуло зовсім небагато часу, і Зулейху оточили спочатку родичі, потім інші друзі, а поступово ожив у ній і потяг до світського кола, і такі її щирі нарікання на нього скоро забулися.

За останні п’ять років Стамбул дуже змінився, в новому житті з’явилося більше розваг. Здавалося, що після освоєння західного телеграфу до невпізнання змінилося все, аж до манери вдягатися і розмовляти.

За цей час устиг дуже змінитися і дядько Зулейхи, Шевкет-бей. Дипломат, що свого часу впав у неласку і змушений був покинути справи, тепер повернув собі колишню пошану і довіру й знову був у вирі суспільного життя. Ставши членом двох меджлісів і комісаром компанії, він більше не мав причин ображатися на революцію та уряд, як раніше. Хоча Шевкет-бей і вважав, що світська держава надто радикальна, політика будівництва залізниць сумнівна, а постулати етатизму[44] небезпечні, стан справ у цілому його влаштовував. А якби звертали увагу ще й на розумних, досвідчених і грамотних діячів у глибинці, в буджаках,[45] то стало б іще краще.

На його думку, революція нагадувала розпещене мале дитя, яке спочатку все руйнує і ламає, лякаючи сім’ю, а поступово все ж починає набиратися розуму і стає серйознішим. Отож Шевкет-бей поблажливо ставився до всіх перегинів цього «дитяти», які називав незрілістю, і провіщав революційним змінам гідне продовження.

Серйозні зміни сталися і в друзів, котрі інколи заходили відвідати Зулейху. Хтось мав тепер власні родини, з’явилися нові обличчя. Були й ті, хто випав з цього кола, бо їх, як і Зулейху, розкидало по різних краях Анатолії або ж вони просто збідніли. Але таких виявилося небагато, а тому вона навіть і не згадала про них.

Спочатку Зулейха намагалася триматися від друзів осібно, так, мовби їх більше не пов’язувало нічого, крім уривчастих спогадів. Але їй це не вдалося. Вони чіплялись до неї, мов реп’ях до одежі.

Одного дня, коли Зулейха з Юсуфом приїхали в дім Шевкет-бея в Еренкьоє всього на кілька годин, вони залишилися там на три дні. Відтак і друзі почали запрошувати їх на вечері та на морські прогулянки.

Зулейсі подобалося почуватися такою собі наїжджою з глухої провінції, яка вже й призабула, як розмовляють і розважаються нормальні люди. Та це було лише кокетуванням.

Ніби велика актриса, граючи роль селючки