Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

XII. Як усі щось відкривають

Уночі Толпі примарилася Мадам. Був це сон червоний та густий, такий, від якого Толпі прокинувся із щоками, що горіли від сорому. У павутиння із пір’їною зимородка не вловилося нічого. Так само було і з іншими ловцями. Тож увесь ранок у будинку Тифона панувала досить похмура мовчанка. Розмови за столом раз по раз уривалися, перестрибували з питання на питання, між якими залягала напружена тиша.

— Це лише перша ніч, — сказав нарешті Геспер, порушивши тему, яка бродила в головах усіх. — Може, сьогодні щось упіймається.

Після скромного сніданку старий попрямував до лабораторії, де розчиняв у воді блідо-рожеві кристали, змішував той розчин, що відгонив рідиною для миття підлоги, зі спиртом із запасів Тифона та виливав у металевий циліндр. Цей циліндр був з’єднаний з іще двома схожими, всі вони стояли рядком, переплетені скляними трубками, по яких із тихим шемрінням текла прозора рідина. Ця рідина кружляла алхімічними аортами поміж трьома сталевими серцями, збираючись, нарешті, у щільному зливному баку в кінці всієї системи.

— Spiritus purissimus[30], — із гордістю шепотів вихрест, обережно переливаючи рідину з бака до темних пляшок. — Нам потрібно сім повних руських діжок.

Толпі, мов зачарований, вдивлявся в алкоголь, який плинув скляними капілярами. Від потужного вогнища під циліндрами бив жар та йшов ядучий дим, а від випарів боліла голова. Толпі вже хотів був повертатися нагору, аж раптом йому впав у вічі вхід до підземних тунелів. Геспер саме скінчив наповнювати першу пляшку; цілком поглинутий дистиляцією, він не звертав на хлопця ані найменшої уваги. Відчуваючи дивне, але приємне тремтіння в грудях, Толпі взяв у майстерні лампу із запасом олії, спустився до комірчини та штовхнув низенькі дверцята.

Коридори звивалися і закручувалися, інколи вели вгору — тоді стіни були із червоної цегли, інколи йшли униз, вигризаючи в крейдяній скелі тісні тунелі. На кожному розгалуженні Толпі підкручував ґніт лампи та припалював стелю коридору, яким він мав намір піти. Йшов він по люблінських підземеллях, це точно — бо підвали кам’яниці Тифона не могли сягати аж так глибоко. Толпі зупинявся кожні кілька кроків, прислухаючись; нічого, тиша, лише інколи десь крапотіла вода. Ані сліду підземних потвор.

Він мандрував та мандрував. Потрапляв до підвалів, де картопля випускала бліді паростки, або до забутих родових крипт. Раз у раз шлях йому перегороджували двері: інколи відчинені, інколи зачинені — і тоді він повертався до останнього перехрестя, — а доволі часто геть прогнилі та спорохнявілі через вологість. Коли в якомусь місці він видерся сходами аж до пасажу із дерев’яними сходами замість мурованого склепіння, то відразу над собою почув притлумлені голоси, плескіт води, брязкіт начиння — все поруч, інші будинки, інші світи на відстані руки.

А якось він опинився у просторому приміщенні зі склепінчастою стелею та невеликим квадратним віконцем, що виходило на присадкувату брилу замку. Було доволі добре видно, тож він прикрутив ґніт. Віконце виявилося проробленим у схилі узгір’я старого міста, сплутане коріння трави клубочилося біля фрамуги, а всередину сипалася земля. Толпі дуже довго придивлявся до замку та до торгу на Підваллі, до маленьких яток яскраво-блакитного та рожевого кольорів, до рухливих фігурок людей, коней, собак. Нарешті сонце пробилося крізь низькі хмари і залило своїм світлом замкові мури. А Підвалля вже тонуло у темряві, що наповзала від тінистих брам, зі сходу насувалася пітьма. Тож Толпі знову запалив лампу і повернувся власними слідами. Помилився він лише раз.

У своїй лабораторії Ян Азриель Геспер саме монтував дивну конструкцію з лінз, призм, дзеркалець та великого газового балона. При цьому посвистував собі під ніс якусь давню, не модну вже пісеньку. Цегляні стіни підвалу досі тримали тепло ранкової дистиляції, хоча горно було погашеним.

— О, нарешті ти прийшов, — пробурмотів рабин, побачивши Толпі. — Ходімо, винесемо це на дах.

— На дах?

— Ну я ж кажу.

Павуча конструкція була важкою й не зовсім штивною, і Геспер покрикував на Толпі щоразу, як котрийсь з її елементів із скреготінням черкав по стіні.

— Ти мені, лайдаче, ампліфікатори не повиривай!

— А що воно… таке? — запитав хлопець між першим та другим поверхом.

— Стеллоскоп, — Геспер сплюнув у плювачку, припинивши тим подальші пояснення, тож Толпі лише кивнув із виразом обличчя, який здавався йому розумним.

На третьому поверсі рабин і зовсім прикрутив ґніт керосинової лампи. Піддашшя вони проминули навпомацки, так само навпомацки видерлися на дах крізь віконце на похилому настилі. Чорні кшталти сплячих будинків із коминами, що стриміли догори, різко виділялися на тлі рудих хмар. Було слизько, сіялася мжичка.

— Став це отут. Не там, вище, бо впаде. Тримай цей стеллоскоп, а не тримайся за нього! — бурчав Геспер, стрибаючи дахом, наче павук. Толпі втомлено присів на мокру черепицю, намагаючись не дивитися вниз, й роздумував, що було б гірше: впустити конструкцію і наразитися на гнів старого чи самому злетіти з