Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

даху та скрутити собі в’язи. — Рухайся, хлопче! Поставимо від півдня, щоб упіймати Сиріус, коли розвидниться. Припинай отим ланцюгом до комина. Ну, припинай, кажу тобі!

Коли Толпі нарешті зсунувся на піддашшя крізь віконце, був увесь мокрий від мжички та поту, а коліна були м’якими, наче сир.

Тифона вони знайшли в його кабінеті на другому поверсі. Він дрімав у спокійному світлі лампи, його голова була сперта на край більярдного столу. З трьох луз стирчали порожні пляшки, четверта — на третину повна — стояла на зеленому сукні в товаристві масивної склянки. Старий рабин зневажливо пирхнув, дістав із шафки ще одну склянку, налив собі золотистого трунку та зволожив вуста. А потім долонею ляснув Тифона по обличчю.

— Не бийте, не бийте, — простогнав товстун. — Дайте мені спокійно померти.

— Pardon le mot, Тифоне, але що ти верзеш?

— Не зверзу, ой, не зверзу, — великі краплини сліз покотилися по його обвислих щоках. — Із дня на день прийде Суддьокрук і розірве нас, на шмаття розірве…

Ян Азриель Геспер дав приятелю ляпас по другій щоці.

— Спирт дистильовано, найчистіший, який лише може існувати, — гарикнув. — Дев’яносто дев’ять та дев’яносто сім сотих відсотка. Повні сім руських діжок, навіть більше.

— Га? То, може, хильнемо?

— Це щоб витопити місяць, дурню! А бодай тобі кишки навиліт пропалило!

— Можливо, така смерть краща, від горілки воно все-таки якось по-людському… Не бий тільки, Ясюню, не бий! — дебелий чолов’яга заслонився руками, побачивши, як вихрест стискає кулаки.

— Стеллоскоп я виніс на дах. Толпі мені допоміг.

— Шо-шо? — непритомно перепитав Тифон.

Рабин звів догори очі.

— Стеллоскоп. Винахід одного шліфувальника з Амстердаму, якого вигнали з єврейської громади за неортодоксальні погляди[31]. Перехоплює фотони зоряного світла, збільшує тиск світла в оптичній системі, пропускає крізь перетинку і збирає на охолодженому рідким азотом титановому осерді. Світло осідає на осерді та стікає у колектор із ртуттю.

— Ртуттю?

— Це редуктор. Розумієш, сублімовані розчини світла нетривкі, в них велика тенденція до випаровування й розпаду. Тому — ртуть. По-перше, вона редукує спонтанне виникнення в таких скрапленнях реактивної форми світла, а по-друге, емульгує світло та обмежує його втрати під час випаровування азоту з колектора.

Тифон заблимав.

— Ага.

Геспер, задоволений, допив коньяк. Тифон встиг наповнити й собі склянку і вихилив її одним духом. Дзенькнула порожня пляшка.

— Аделю!!! — гарикнув він і вкинув пляшку в порожню лузу. — Горілки!!!

— А ти що надумав? — Ян Азриель вмостився у великому кріслі.

— Усе не так просто, як тобі видається.

— Я вважав, що вже в кого-кого, а в тебе будуть ідеї, як отримати дівочу кров, — звів брови старий.

— Та знаєш, як воно буває з паннами. Мешкав тут колись навпроти один ювелір. Оно, в тому будинку із двома брамами на вулицю. Мав доньку, Розинку, бо у ювелірів зазвичай і бувають доньки. Розинка, як воно буває у доньок ювелірів, мала коралові губки, шкіру сліпучо-білу, немов перлову, а коси такі, наче батько зробив їй волосся із товстих золотих ниток. Сиділа біля віконця, отам, звідси видко, та красувалася цілими днями. Була вона ніби мальована — от просто ставай на коліна і молися на неї. Ой, Розинка… Не одна в місті через неї сколотилася бійка, бо закоханими в неї ходили добра половина чоловіків Любліна, а ще кажуть, що деякі сміливіші дами — теж. Ситуація вкрай загострилася, коли кілька хлопців через Розинку загинули. Кожен із них похвалявся, що Розинка потайки дає саме йому. Ну, що дає — це не дивно, врода свої права та привілеї має; але хлопці так і не зуміли дійти толку, кому ж із них Розинка насправді дає, і жоден не припускав думки, що дає вона всім порівну та справедливо. Тож так і сталося, що вгородили вони один одному ножі під ребра, й залишилося кілька трупів. Похмура історія, але таких вистачає. А я чимало разів вечорами бачив, як Розинка випускає південною брамою одного хлопця, а північною — впускає іншого. Отож, Ясю, із тими паннами ніколи нічого достеменно невідомо, а із цнотливістю — тим паче. Вважаєш інколи: панна, а виявляється курвищем.

— Тож хто жінку чеснотну знайде?[32] А ми, Тифоне, шукаємо не першу-ліпшу панну, ми шукаємо панну славетну.

— І чим же вона славетна?

— У цьому контексті я б радше казав про «уславлену». Гадаю, що саме про таку тут йдеться. Virgo veneranda.

— Чи ж то той тип жінки, яка шукає вовни та льону, долоню свою відкриває для вбогого[33]? Із характером, га? — Ґорґонович насмішкувато скривив губи.

— Приблизно. Але напевне не йдеться про першу-ліпшу веселуху.

— Твоя правда. Інша річ, що ми все одно тут застрягли через гайворонів. Вийти ми ще вийдемо, але пташиська відразу уподобану нами панну дзьобами заклюють, нехай би ми із роздівоцтвом її не знаю як поспішали — а в моєму віці вже не вдасться отак просто, трах-бах — і реп’ях. Невже дупа нам, Ясюню? — Тифон ляснув себе долонею по колінах. — Де ця дівуля із моєю горілкою? Аделю!!!

Аделя з’явилася із пляшкою на сріблястій таці раніше, ніж він припинив репетувати. Сьогодні дівчина вдягнула темний корсет, рожеву спідничку та панчішки — одну рожеву, а другу чорну. Коли вона увійшла, увесь кабінет наповнився важким запахом трояндових парфумів. Із посмішкою вона поставила горілку на секретер, а виходячи — скуйовдила однією рукою чуприну скуленого біля дверей Толпі.

— А вона? — запитав рабин, коли кроки Аделі стихли на сходах. Ґорґонович лише розсміявся — цього разу невесело, трохи навіть гірко.

— Тобі добре відомо, Ясю, що мій будинок — це не монастир, а я — не пріор. Щоправда, до танцю та розваг я запрошую інших дівчат, але крізь дім мій проходить чимало поетів, акторів, музúк, вітрогонів, молодиків із хороших родин та інших баламутів. Я люблю їх, Ясю, знаєш, що люблю, але панна в такому будинку свою цноту не довго берегтиме. Нічого я із тим не вдію. І я не святий, та ти й сам знаєш: кожен чоловік інколи марить про такий собі тет-а-тет зі своєю служницею… — Тифон кахикнув та замовк.

Старий потягнувся за табакеркою, насипав пучку тютюну на зап’ясток, ніздрями втягнув його у себе і витер сльозу з ока.

— Я вважаю, що не кожен.

— Ну, Ясюню, у тебе є характер. А в мене — немає, — Тифон розвів руками. — Тож я п’ю і гуляю. І мені від цього добре.

— Та що ви всі останнім часом із тим характером? Вчора Марія, сьогодні — ти.

— Ну, вона також має характер.

— Мати вона його