Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

довоєнні експерименти. Лашкарьов відмовився — це було давно, йому значно цікавіші мої плани, моя методика.

Учні Лашкарьова пояснили мені, що Лашкарьова та його друзів свого часу посадили за їхні досліди у концтабір і тепер він не хоче ворушити минулого. За декілька років Н. В. Суровцева, яка знала Лашкарьова з табору, підтвердила це.

На цьому мої зустрічі з «телекінезом» не завершились. Якось між іншим мені трапилась газета «Киевский пролетарий» за 1925 рік. У газеті розповідалось про «чудо на Саперній слобідці». До самотньої жінки приїхала її сестра. Одного разу сестри побачили, як по квартирі почали літати предмети — мильниці, поліна і т. д. Жінки перелякались і викликали міліцію. Міліціонер прийшов, подивився на безладдя у повітрі, витягнув пістолет і вистрілив у стелю.

Що міг ще зробити міліціонер у боротьбі з телекінезом?..

Поліна й мильниці не злякались…

Прийшли агенти ДПУ. У цих логічне мислення розвинуте трохи більше, тому вони відразу ж заарештували сестру-гостю, але невдовзі відпустили, бо коли її не було, предмети хуліганили й далі. Запросили вчених. Невропатолог академік Маніковський і якийсь професор приїхали, подивились і сказали, що наука знає такі факти, але поки що не може їх пояснити. Нічого надприродного тут немає, і в майбутньому знайдеться матеріалістичне пояснення.

Я зібрав довідки про Маніковського й довідався, що його син, професор Маніковський, працює у Жовтневій лікарні. Коли я запитав у професора про випадок, описаний у «Киевском пролетарии», він похмуро подивився на мене й сухо заявив, що він такими речами не цікавиться. Я пригадав академіка Лашкарьова…

Але годі про чудеса, адже я вже підійшов до жовтня 1964 року. На пленумі ЦК КПРС скинули Хрущова. На радощах я прийшов на роботу напідпитку. Антономов спитав — з якої це речі я випив? Я пояснив.

— Дурень! Я думаю, гірше буде.

— Можливо, але як вони частіше будуть одне одного скидати, то режим швидше впаде.

Я написав листа у ЦК партії.

У листі було кілька розділів.

Перший називався «Досить!». Йшлося про те, що досить, мовляв, радянському урядові ганьбити свою країну, досить культів, досить волюнтаризму, досить антисемітизму і т. д.

Другий називався «Ми вимагаємо!». Тут я виклав вимоги: зарплата для чиновників не вища від середньої зарплати робітника, запровадження територіального принципу служби в армії (щоб не повторились новочеркаські події — після того як росіяни й українці відмовились стріляти у робітників, змусили стріляти солдатів із Середньої Азії та Закавказзя; щоб не проводилась русифікація неросійських солдатів), публікації таємних угод — тобто передреволюційні вимоги більшовиків.

Цього листа я передав через знайому своєму другові Еду, що жив у Одесі. В кінці листа дописав: «Додай, викинь, що хочеш. Якщо вважаєш, що це доцільніше, то розповсюдимо без підпису як прокламацію в Університеті й Політехнічному інституті».

Нас, пропагандистів, скликали у будинок ВПШ на лекцію про Хрущова. Лекція складалась переважно із загальних, розпливчастих фраз. Враховуючи, що ми науковці, нам говорили здебільшого про втручання Хрущова у справи науки. Хрущов, виявляється, нав’язував Космічному центрові терміни запуску ракет, виходячи з міркувань політичної кон’юнктури. Хрущов підтримував академіка Лисенка у боротьбі з генетиками. Хрущов хотів позбавити Академію наук автономності (ніби ця автономність була до чи після Хрущова). Радянський уряд піклується про те, щоб радянські вчені були матеріально забезпечені й віддавали всю енергію науці. А Хрущов хотів скасувати надбавку за кандидатський чи докторський ступінь, за звання академіка.

У лекції знову-таки враховувалось, що у залі багато українців, і тому лектор посилено підкреслював, що Хрущов грабував Україну, особливо колгоспників, викачував усе зерно в Росію.

Потім лектор перейшов до панського життя Хрущова. Виявляється, у Хрущова було 33 дачі по країні, і дачі ці були далеко не скромні.

Я послав лекторові записку. Перше питання було: чому зародився новий культ і чи немає в цьому закономірності. Друге — зачіпало проблему гласності: чому в газетах не пишуть про те, за що скинули Хрущова.

Відповіді я чекав даремно.

Приблизно у той же час Віктора Платоновича Некрасова викликали до Шелеста. Той висловив співчуття Вікторові Платоновичу через те, що Хрущов нападав на нього (про те, що нападав Підгірний, Шелест забув). Некрасову запропонували написати статтю про Хрущова. Некрасов, не замислюючись, відмовився: «Мертвих я не чіпаю». Потім була розмова з Козаченком, секретарем парторганізації Спілки письменників України. Той пояснив, що коли парторганізація хотіла вигнати Некрасова з партії, то всі, звичайно ж, в душі були на боці Віктора Платоновича, «але ж ти розумієш…».

Через 3–4 тижні після того, як я відправив листа в Одесу, я отримав телеграму від Еда. «Нічого не роби. Подробиці у листі».

Наступного дня я сидів у лабораторії і щось писав. Відчинились двері і з’явилась фізіономія Ю. П. Никифорова, що добродушно усміхався, «старого приятеля» з КДБ, з яким ми колись обговорювали проблеми телепатії. Серце неприємно защеміло. Але я також усміхнувся і спитав його, чого він тут. Юрій Павлочич попросив вийти й поговорити. Я відповів, що за п’ять хвилин закінчу справи. Він вийшов. Я швидко заховав самвидав.

На вулиці з двох боків підійшли «товариші в цивільному» і, всміхаючись, провели до машини. Вже сидячи в машині, я запитав Юрія Павловича, про що буде розмова. Той почав розпитувати про роботу, про експерименти з телепатії. Серце радісно тьохнуло — мабуть, хочуть створити таємну лабораторію. Але й тривога залишилась — незрозуміло чому.

Зайшли у будинок республіканського КДБ, завели у кабінет. Увійшов ще один.

— Леоніде Івановичу, розкажіть про ваші плани, про проблеми, що вас цікавлять.

Я почав з телепатії. Кагебістам стало нудно, і за 10–15 хвилин вони почали розпитувати про філософські зацікавлення. Я розповів про семінар. Вони почали розпитувати подробиці, але незабаром знову занудьгували. Почали підводити до суті — запитали про Толстого. Я зрадів — мабуть, хтось доніс про те, що я захоплююсь Толстим, його філософією. Розповів їм детально, що я бачу цінного у Льва Миколайовича (свою критику Толстого опустив). Вони запитали, які недоліки я бачу в радянської молоді. Я сказав про зростання злочинності і спробував висловити свої припущення про причини цього явища: збільшення часу, вільного від роботи, ідеологічний вакуум, нудьга офіційної пропаганди, брак культурних запитів і т. д. Про соціальні причини вирішив краще змовчати, згадав тільки про те, що моральний розклад особливо позначився на дітях заможних, чиновних батьків. Вони попросили навести відповідні факти. Я згадав декілька справ, що набули розголосу, — у пресі про них не було нічого, але про це знав увесь Київ.

Розмова тривала близько двох годин.