Читати книгу - "Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол"

промовила вона. — Це також ваш винахід?

Вершник з гордістю подивився на шолом, який висів на сідлі.

— Так, — відповів він. — Але я винайшов ще кращий: схожий на головку цукру. Коли я носив його, то, якщо падав з коня, шолом зразу ж діставав до землі. Отже, я падав дуже коротку відстань, розумієш. Щоправда, існувала небезпека провалитися в нього. Одного разу зі мною трапилося це. Найгірше було те, що, перш ніж я встиг вилізти, другий Білий Вершник під’їхав і одяг його. Він подумав, що це був його власний шолом.

Вершник розповідав усе це з такою урочистістю, що Аліса не наважилася сміятися.

— Боюся, що йому було боляче, — сказала вона тремтячим голосом, — коли ви були у нього на голові.

— Звичайно, мені довелося брикатися, — серйозно пояснив Вершник. — Потім він скинув шолом... І немало часу минуло, поки мене вийняли звідти. Я застряв там міцно, як... як кремінь, розумієш.

— Але це зовсім різні види міцності, — заперечила Аліса.

Вершник похитав головою.

— Запевняю тебе, що тоді я спробував на собі всі види міцності, — сказав він. Говорячи це, він збуджено звів руки догори і тієї самої миті скотився з сідла і полетів сторчголов прямісінько в глибокий рівчак.

Аліса підбігла до краю рівчака, шукаючи Вершника. Це падіння дуже злякало її, адже деякий час перед цим він тримався в сідлі досить добре. Вона боялася, що цього разу він насправді забився. Проте, хоч їй видно було лише його п’яти, вона з полегшенням почула, що він продовжує розмовляти своїм звичайним голосом.

— Усі види міцності, — повторив він. — Але він мав бути обережнішим і не зодягати чужого шолома... Та ще й з людиною всередині.

— Як ви можете так спокійно розмовляти, стоячи вниз головою? — запитала Аліса, коли витягла його з рівчака і поклала на краю.

Вершника здивувало таке питання.

— Яка різниця, де знаходиться моє тіло? — промовив він. — Мій мозок усе одно продовжує працювати. Навпаки, що довше я залишаюсь униз головою, то більше винаходів роблю. Але найрозумніше з усього, що я винайшов, — провадив він, помовчавши, — було створення нового пирога за обідом.

— Щоб його встигли приготувати на наступний обід? — зауважила Аліса. — Нічого собі спритність!

— Та ні, не на наступний обід, — заперечив Вершник повільно, замислившись. — Певна річ, не на наступний обід.

— Ну, то наступного дня. Ви ж не будете двічі їсти пиріг за одним обідом?

— Ні, не наступного дня, — повторив Вершник так само, як і раніше. — Не наступного дня. Правду кажучи, — продовжував він, опустивши голову, все тихше і тихше, — цей пиріг, гадаю, взагалі не був спечений. І не думаю, що його спечуть коли-небудь! А проте це був дуже вдалий пиріг!

— З чого ви хотіли його робити? — запитала Аліса, сподіваючись підбадьорити його, бо бідолашний Вершник зовсім похнюпив голову.

— Перш за все, береться промокашка, — відповів Вершник, зітхаючи.

— Боюсь, вона не дуже смачна...

— Сама по собі ні, — перебив Вершник нетерпляче. — Але ти навіть не уявляєш, як смачно виходить, коли її змішати з порохом та сургучем. Ну, я тут мушу залишити тебе.

Вони саме дійшли до кінця лісу. Аліса розгуб­лено подивилася на нього: вона думала про пиріг.

— Ти засумувала, — зауважив Вершник занепокоєно. — Давай я заспіваю пісню, щоб розвеселити тебе.

— А вона дуже довга? — поцікавилася Аліса, бо за цей день вона вислухала чимало віршів.

— Довга, — сказав Вершник, — але дуже-дуже гарна. Хто б не послухав її, у кожного або виступають сльози на очах, або...

— Або що? — перепитала Аліса, бо Вершник раптом замовк.

— Або ні, зрозуміло. Ця пісня відома під назвою «Риб’ячі очі».

— Так називається пісня, правда? — запитала Аліса, вдаючи, що їй цікаво.

— Та ні, ти не розумієш, — дещо роздратовано відповів Вершник. — Вона лише відома під такою назвою. А насправді назва у неї «Старий дідусь».

— Отже, мені треба було спитати: «Це так зветься пісня?» — поправила себе Аліса.

— Нічого подібного! Це зовсім інша річ! Пісня зветься «Що і як». Але це так лише зветься.

— Зрештою, яка ж це пісня? — запитала Аліса, цілком спантеличена.

— До цього я й веду, — відповів Вершник. — Насправді це пісня «Коло воріт». Музику я написав сам.

Сказавши це, він зупинив коня і кинув поводи йому на шию. Потім він почав співати, відбиваючи такт рукою. На його лагідному, придуркуватому обличчі грала ледь помітна усмішка, ніби він втішався власною музикою.

З усіх див, які Алісі доводилося бачити за свою подорож по Задзеркальній країні, це видовище запам’яталося їй найкраще. Через багато років вона пригадувала всю картину, наче це відбувалося лише напередодні. Вона бачила лагідні сині очі й добру посмішку Вершника. Сонячне проміння з заходу позолотило його волосся, яскраво освітило лати, сяйво яких сліпило Алісі очі... Кінь з опущеним поводом на шиї повільно йшов й скубав траву у неї під ногами... Темні тіні лісу позаду... Все це чітко закарбувалося в її пам’яті. А вона, затуливши долонею очі, прихилилася до дерева і дивилася на цю дивну пару, слухаючи, мов уві сні, сумну мелодію пісні.

— Але мелодія не його власна, — сказала вона собі. — Це мелодія пісні «Я все віддам, не потаюсь». — Вона слухала дуже уважно, але жодна сльозинка не виступила у неї на очах.

Я все скажу, не потаюсь —

Таїтися не слід.

Я бачив, як старий дідусь

Сидів коло воріт.

«Хто ти і з чого ти живеш?» —

У діда я спитав

І все, що він відповідав,

Я мимо вух пускав.

Старий сказав: «Я в ячмені

Метелики ловлю

І з ними страх які смачні

Вареники ліплю.

Я продаю їх морякам

В погоду штормову

І признаюся щиро вам —

Із цього я живу».

Та я придумував якраз,

Як вуса зеленить

І як би віяло зробить,

Щоб добре їх закрить, —

І через те я не розчув,

Що говорив дідусь.

«Розповідай же!» — я гукнув

Та в лоб його лулусь!

Ізнов залебедів дідок:

«Живу собі, роблю, —

Як де знайду гірський струмок,

Візьму та й підпалю,

Хоч роблять із тії води

Помади дорогі,

Але за всі мої труди

Я маю три шаги».

Та я роздумував тоді

Ви знаєте над чим?

Як, ївши глину на воді,

Зробитися гладким.

І знову добре я труснув

Дідка, що зморх, як гриб.

«Розказуй швидше, — я гукнув, —

З чого їси ти хліб?»

«Збираю очі риб’ячі

На лузі у лозі,

Вставляю їх у ґудзики,

Бо я таки й ґудзій.

Я продаю їх дешево —

По шелегу за сто...

Хороші ґудзики, та ба —

Їх не бере ніхто!

Я раків на сильце ловлю,

Копаю пиріжки,

З горбів колеса я роблю,

А з ям роблю діжки.

Отак живу, труджусь весь час,

Так заробляю гріш...

Охоче вип’ю я за вас,

Вгостіть мене скоріш!»

Це я почув, бо вже скінчив

Роздумувать над тим,

Як можна ржу змивать з мостів

Вином міцним, густим.

«Спасибі, діду, розказав

Мені ти, що і як,

І ще спасибі, що бажав

Ти випить на дурняк».

Тепер, коли ненарошне

Я