Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

і народи, а у відкритих суспільствах — індивіди і суспільні групи, які невтомно борються за те, щоб їх закрити і ліквідувати культуру свободи.

Усупереч тому, що можна було би припустити, серед тих, хто здобуває найбезпосереднішу вигоду від критичного духу і свободи мислення і творення, є ті, хто чинить незламний інтелектуальний опір розвитку відкритого суспільства, закликаючи — під різними масками і з різними аргументами — повернутись до магічного і примітивного світу племінних істот, тих «щасливих і безвідповідальних» індивідів, які, замість суверенних індивідів, господарів своєї долі, стануть знаряддями сліпих і знеособлених сил, що направляють хід історії. Найбільш підступним і дієвим ворогом культури свободи, за словами Поппера, є історицизм.

Історицизм і белетристика

У першому англійському виданні «The Poverty of Historicism» (1957) Поппер пояснив, що основна теза цієї книжки, згідно з якою за допомогою якогось наукового чи раціонального методу неможливо спрогнозувати як розвиватиметься людська історія, почала вимальовуватись у нього в голові взимку 1919-20 рр.; першу чернетку він дописав 1935 року; у січні чи лютому 1936-го він прочитав цей текст на приватному зібранні в домі свого друга Альфреда Браунталя в Брюсселі, а через якийсь час — на семінарі, яким керував Ф.-А. Гаєк, у Лондонській школі економіки. Публікація забарилась на кілька років, бо первинний текст був відхилений філософським журналом, в який він його надіслав. Зрештою його було опубліковано в трьох частинах в «Economica» (номери 42, 43 і 46 за 1944-45 рр.), а окремою книжкою він з’явився у Великій Британії лише 1957 року — з правками, доповненнями, новою передмовою і посвятою, в якій сказано: «Пам’ятi незчисленних чоловiкiв i жiнок усiх переконань, нацiй i рас, що стали жертвами фашистської та комунiстичної вiри в Незмiннi Закони Iсторичної Необхiдностi»[62].

Якщо ви думаєте, що історія є написаною перед тим, як звершитися, що вона є постановкою наперед існуючого лібрето, створеного Богом, природою, розвитком ума чи боротьбою класів і виробничих стосунків (як стверджують марксисти); якщо ви думаєте, що життя є соціально-економічною силою чи механізмом, на який окремі індивіди мають незначний чи жодного впливу; якщо ви думаєте, що це скеровування людства в часі є раціональним, логічним і тому передбачуваним; якщо ви врешті думаєте, що історія має таємний сенс, який, попри безконечне розмаїття її окремих подій, надає їй логічної узгодженості і складає її як головоломку, мірою того, як всі її елементи стають на своє місце, ви, як каже Поппер, є «історицистом».

Платонік ви чи гегельянець, контіанець, марксист чи послідовник Макіавеллі, Віко, Шпенґлера чи Тойнбі, ви є ідоловірцем історії і, свідомо чи несвідомо, боїтеся свободи, ви є людиною, яка страшиться брати відповідальність, тобто розуміти життя як постійне творення, як податливу глину, якій кожне суспільство, культура, покоління можуть надати тієї форми, якої забажають, таким чином беручи на себе авторство, повну відповідальність за те, що в кожному конкретному випадку люди здобувають чи втрачають.

Історія не має порядку, логіки, сенсу і ще менше — раціонального скерування, яке соціологи, економісти чи ідеологи можуть визначити заздалегідь, науково. Історію організовують історики; вони роблять її зв’язною і зрозумілою — застосовуючи точки зору та інтерпретації, які завжди є небезсторонніми, тимчасовими і в кінцевому рахунку такими ж суб’єктивними, як мистецькі конструкції. Ті, хто думають, що одним із завдань суспільних наук є «прогнозування» майбутнього, «передбачення» історії, є жертвами ілюзії, бо це недосяжна мета.

Тоді що таке історія? Розмаїта й постійна імпровізація, оживлений хаос, якому історики надають подоби порядку, майже нескінченне суперечливе помноження подій, які, задля того, щоб їх зрозуміти, суспільні науки зводять до довільних схем, узагальнень і курсів, які в усіх випадках є найгіршою версією і навіть карикатурою на справжню історію, ту запаморочливу сукупність людських доль, яка завжди перевершує раціональні та інтелектуальні намагання осягнути їх. Поппер не відкидає книжок з історії і не заперечує, що знання того, що сталося в минулому, може збагатити людей і допомогти їм краще дати собі раду з майбутнім; він просить брати до уваги те, що вся написана історія є упередженою і довільною — попросту вибіркою, — бо відображає частинку недовершеного всесвіту, якою є суспільні справи й події, оте «все», що завжди робиться й переробляється і не вичерпується політичним, економічним, культурним, інституційним, релігійним тощо, а є сукупністю усіх без винятку виявів людської дійсності. Цю історію, єдину реальну, не можна ні осягнути, ні описати при допомозі людських знань. Саме тому, як стверджує Поппер, «History has no meaning» («Історія не має сенсу»)[63].

Ці Попперові ідеї, намічені в «Злиденності історицизму» (1944-45), розширені у «Відкритому суспільстві та його ворогах» (1945), які він згадує у багатьох есеях, чітко узагальнені в тексті «Emancipation through Knowledge», написаному 1961 року, в якому він заперечує, що історія має прихований сенс, але стверджує, що ми можемо надати їй значення, якого вона сама собою позбавлена[64].

Те, що ми розуміємо під історією — але це, як каже Поппер у «Відкритому суспільстві та його ворогах», є «наругою над будь-якою порядною концепцією людства», — зазвичай є «історією міжнародного злодіяння і колективних убивств (хоча також деяких намагань їх припинити)»[65]. Історія завоювань, злочинів та іншого насильства, вчиненого вождями та деспотами, з яких книжки зробили героїв, може дати лише приблизне уявлення про інтегральний досвід усіх тих, хто від них постраждав чи з них скористався, і про те, як кожні культура, суспільство, цивілізація вплинули і відбилися на інших, сучасних їм, а всі вони разом — на ті, що прийшли їм на зміну. Якщо історія людства є широким потоком розвитку і прогресу із численними закрутами, відступами і затримками (теза, яку Поппер не заперечує), то її у будь-якому разі не можна осягнути в її безконечному розмаїтті і складності.

Ті, хто намагались виявити у цьому неосяжному безладі якісь закони, яким би підкорявся людський розвиток, чинили те, що, на думку Поппера, є найважчим злочином, який може скоїти політик чи інтелектуал (але не митець, який має на це законне право): «нереальну конструкцію». Штудерну вигадку, яка претендує на те, що є науковою істиною, коли є нічим іншим як актом віри, метафізичною чи магічною пропозицією. Природно, не всі теорії історицизму є рівноцінними: деякі, як-от теорія Маркса, володіють більшою тонкістю чи тяжінням, аніж, скажімо, теорія такого собі Арнольда Тойнбі, який звів історію людства до двадцять одної цивілізації — ні більше, ні менше.

Майбутнє передбачити не можна. Еволюція людини в минулому не дає змоги зробити висновок про спрямованість долі людства. Не лише в історичних термінах, але й з погляду логіки, то було б