Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

кажучи, я хочу, щоб ви сьогодні о дев'ятій вечора пішли зі мною до пагорбів. Можливо, нам доведеться залишитися там на всю ніч, тож вам не завадило б тепліше вдягтися і прихопити із собою трохи бренді.

— Це що, такий жарт? — спитав Воан, спантеличений дивними подіями та словами свого приятеля.

— Аж ніяк. Якщо я не помиляюся, то ми зможемо знайти серйозне пояснення вашої загадки. Ви ж підете зі мною, правда?

— Звісно! Якою дорогою ви хочете піти?

— Тією, про яку ви мені казали, що нею, швидше за все, пішла Енні Тревор.

Воан пополотнів, почувши ім'я дівчини.

— Не знав, що ви прослідковуєте ту історію, — сказав він.—Я думав, ви були зайняті лише фігурами з кременистих наконечників та очима на стіні. Але годі розмов, звісно, я піду з вами.

За чверть дев'ята того вечора двоє чоловіків рушили стежкою через ліс, що здіймалася по схилу пагорба. Надворі стояла темна, похмура ніч, хмари густо заволокли небо, долина тонула в імлі, здавалося, вони потрапили у якийсь примарний світ мороку й пітьми і всю дорогу йшли мовчки, щоб не порушити мертвої тиші, що панувала довкола. Врешті вони вибралися на крутий схил пагорба, де замість гнітючого лісу перед ними відкрилася поросла травою темна галявина, над якою здіймалися химерні вапнякові брили, що навіть у темряві відкидали тіні, які пробуджували жах, і чулося зітхання вітру, що летів понад горами до моря, вселяючи страх у їхні серця. Їм здавалося, вони йшли вже кілька годин, але темні обриси вершини пагорба не ставали ближчими, і дикі валуни все так само прозирали крізь темряву, коли це раптом Дайсон, відсапнувшись і нахилившись ближче до свого товариша, прошепотів:

— Тут, — сказав він, — ми й заляжемо. Думаю, це воно, те місце.

— Я його знаю, — за мить мовив Воан. — Удень я часто блукаю неподалік. Наскільки мені відомо, селяни бояться сюди потикатись. Вони вважають це місце замком фей чи чимось у цьому дусі. Але що ми тут, в біса, робимо?

— Говоріть тихіше, — попросив Дайсон. — Якщо нас почують, нам не минути лиха.

— Почують? Та тут на три милі немає жодної душі.

— Може, душі й немає, та ні, таки точно немає, проте мені здається, що є щось інше, і то значно ближче.

— Їй-богу, нічого не розумію, — сказав Воан пошепки, послухавшись Дайсона. — Чому ми сюди прийшли?

— Гаразд. Бачите он ту западину просто перед вами? Це і є чаша. Але гадаю, нам не варто розмовляти навіть шепотом.

Вони лягли на траву за виступом скелі. Дайсон раз по раз поправляв свого чорного капелюха, глибше насуваючи його на лоба, мигцем поглядав на чашу, боячись довше затримати на ній свій погляд. Час від часу він прикладав вухо до землі і вслухався. Так години минали за годинами, темрява, схоже, все більше згущувалася навколо, набуваючи темніших барв, а стогін вітру був єдиним звуком, що порушував тишу. У Воана уривався терпець через цю похмуру тишу і вичікування невідь якого жахіття, що не набувало перед його очима якихось обрисів або конкретної форми, і та безсонна ніч почала здаватися йому нудним фарсом.

— Скільки це ще триватиме? — пошепки запитав він у Дайсона.

Дайсон був такий зосереджений, що аж затамував подих.

— Ви лишень послухайте, — сказав він на вухо Воану, відбиваючи кожен склад, мов священник на проповіді.

Воан припав до землі, хоча ніяк не міг збагнути, що такого він може почути. Спершу він нічого не вловив, але потім із чаші почав долинати якийсь тихий, м'який звук, ледь чутний і незрозумілий, так наче хтось торкався кінчиком язика піднебіння і намагався видихнути. Він жадібно вслухався, і поступово схожий на пронизливе жаске сичання звук почав наростати, так мовби яма закипала пекельним полум'ям, і Воан, не в змозі витримати тривожного очікування, натягнув, як Дайсон, капелюха на очі й глянув униз. У западині справді кипіло, як в інфернальному казані. По її стінах і дну металися, звиваючись, якісь незрозумілі тіні, що пересувалися чашею без найменшого відгомону, часом щільно збиваючись докупи і жахливо пересвистуючись між собою, немов клубок змій, що сичать. Здавалося, наче свіжа трава і незаймана земля раптом укрилися огидними звивистими паростками. Воан ніяк не міг відірвати погляду від того видовища, хоч і відчував, що Дайсон термосить його, але він і далі продовжував дивитися на тремтливе кодло, з якого слабо вимальовувалося щось схоже на людські обличчя та кінцівки, хоча глибоко в душі був переконаний, що в тому місиві, яке звивається й сичить, не може бути нічого людського. Воан виглядав приголомшеним, тамуючи в собі перелякане схлипування, коли ті огидні створіння ще густіше обліпили щось незрозуміле посередині впадини, а їхнє отруйне сичання стало ще зловіснішим. У слабкому світлі він побачив мерзенні кінцівки, що неясно вимальовувалися у своєму звивистому сплетінні, і йому здалося, ніби він почув слабкий, ледь чутний тихий людський стогін, що проривався крізь шум нелюдських голосів. Щось наче нашіптувало йому: «Хробак пороку, хробак тліні», і в його уяві постав гротескний образ гнилих тельбухів, що перемішувалися з роздутими жахливими повзучими створіннями. Ледь виразні кінцівки невтомно звивалися, зусібіч обліпивши щось темне всередині впадини, і Воан відчув, як з його чола котиться піт і холодними краплями падає на руки.

Враз усе закінчилось, і огидна маса розплавилася, розтеклася по краях чаші, й тоді Воан угледів, як посередині западини розкинулись людські руки. І раптом унизу спалахнула іскра, запало полум'я, а коли з його глибин долунав жіночий крик, сповнений несамовитого болю й жаху, догори здійнялася, неначе вибухова лава, велика піраміда вогню, кинувши відблиски світла на гору. Тієї ж миті Воан побачив углибині міріади створінь, що своєю подобою нагадували людей, лише низькорослі, як страхітливо деформовані діти, із мигдалевидними очима, що палали злом та страшенним пороком; огидна маса жовтої оголеної плоті, що, немов за помахом чарівної палички, враз випарувалася, залишивши по собі полум'я, що досі палахкотіло і потріскувало, високо здіймаючись вгору й освічуючи все навколо.

— Ось ви й побачили піраміду, — прошепотів Дайсон йому на вухо, — піраміду вогню.

5. Маленький народ

— То ви впізнаєте цю річ?

— Звісно. Це брошка, яку щонеділі вдягала Енні Тревор. Я пам'ятаю цей візерунок. Але де ви її відшукали? Ви ж не хочете сказати, що знайшли дівчину?

— Любий мій Воане, дивно,