Читати книгу - "Ведмеже місто"

двері. А знаєш, як потопити човен іще раз? Пірнути і постукати в двері, бо тоді гедівці відчинять і скажуть: „Е ні, цього разу ви нас не надурите“». Коли хлопці подорослішали, вони любили жартувати так: «По чому знати, що ти на весіллі у Геді? У церкві всі сидять з одного боку!». Потім вони виросли до того віку, коли почали придумувати свої жарти, і Давід усе частіше залишав їх у роздягальні самих. Тому що іноді відсутність тренера теж згуртовує.

Давід дивиться на годинник, рахує хвилини до початку матчу. Спонсори, які сидять на трибуні, ніколи не зрозуміють його тактики, бо вони ніколи не зрозуміють, чим готові пожертвувати хлопці в команді заради один одного. Поки спонсори кричали, що Давід повинен «дозволити команді наступати», він терпляче визначав чіткі ролі для своїх гравців, навчав їх опинятися точно в тому місці, куди прилетить шайба, показував силову гру і передачу під кутом, вчив оцінювати ситуацію і обмежувати ризики. Він навчив їх, що коли забрати в суперників їхню перевагу в техніці та швидкості, понизити їх до свого рівня, щоб ті стали розгублені й роздратовані, тоді його підопічні переможуть, бо в їхній команді є те, чого не мають інші, — Кевін. Якщо дати йому шанс, він заб’є два голи, а поки поруч Беньї, шанс у нього є завжди.

«Забийте на трибуну, забийте на те, що всі говорять», — повторював Давід. Його тактика вимагає підкорення, послуху та довіри, десяти років тренування і притирання; навіть якщо Бйорнстад програє за статистикою — крім пункту «голи», — Давід однаково скаже у роздягальні кожному зі своїх хлопців, що вони впоралися. І вони йому вірять. Вони люблять його. Коли їм було по сім років, Давід сказав, що вестиме їх впродовж усього шляху аж до вершини, і коли всі тільки сміялися з нього, він дотримав своєї обіцянки.

Перед тим як повернутися до роздягальні, Давід бачить Суне, який самотньо сидить на вершечку трибуни. Їхні погляди на мить зустрічаються. Тренери кивають один одному. Попри всі сварки, Давід знає, що той упертий старий дідько — єдиний в їхньому клубі, хто справді розуміє, про що йдеться. Про любов.

17

Хтось каже, що в хокеї все лише чорне і біле. Які неуки! Щойно Фатіма з Мірою зайняли свої місця, як раптом Міра перепрошує, схоплюється з місця, проштовхується до сходів і зупиняє одного чоловіка середнього віку; Фатімі відомо, що він — начальник середньої ланки на фабриці. Міра роздратовано хапає чоловіка за червоний шарф:

— Будь ласка, Крістере, та ж думай хоч трохи! Знімай негайно!

Чоловік, який зовсім не звик до того, що йому роблять зауваження, особливо жінки, сторопіло витріщився:

— Ти це серйозно?

— А ТИ — серйозно? — вигукує Міра так, що люди на сходах починають обертатися.

Чоловік озирається, від вагань у нього аж щоки розчервонілися. Усі дивляться на нього. Він не бачить того, хто за спиною в нього бурмоче: «Бляха, Крістере, вона ж має рацію!»; голоси інших людей приєднуються. Крістер повільно знімає шарф і запихає його до кишені. Його дружина винувато нахиляється до Міри і пошепки каже:

— Я намагалася пояснити йому. Але ти ж знаєш, які ці мужики. Часом вони взагалі не розуміють хокею.

Міра сміючись повертається до Фатіми.

— Червоний шарф. Чи він зовсім без голови? Вибач, про що ми з тобою говорили?

У Бйорнстаді немає поділу на чорне і біле. Тут усе червоне або зелене. Червоний — це колір Геда.

Амат погладжує пучками пальців шви на командному светрі. Темно-зелений зі срібними цифрами і бурим ведмедем на грудях. Кольори Бйорнстада: ліс, лід, земля. В Амата вісімдесят перший номер, у дитячій команді він мав номер дев’ять, але тут це номер Кевіна. У роздягальні панує хаос. Беньї, номер шістнадцять, як завжди, спить на підлозі в кутку, а от інші юніори сидять на лавках, тісняться біля своїх батьків, які з запалом і дедалі голосніше дають їм технічні вказівки, поки підкрадається початок гри. Усі види спорту мають таку тенденцію: батьки завжди думають, що їхня експертна оцінка автоматично зростає разом із успішністю їхньої дитини. Хоча насправді все навпаки.

Галас стає нестерпний, голосніше за всіх кричить Маґґан Лют, вона може собі дозволити такі привілеї, бо її син грає в першій лінії. Мама Беньї ніколи не з’являється в роздягальні, а мама Кевіна навіть не приходить до льодової арени, тож Маґґан верховодить тут роками. Після кожного матчу вона розв’язувала малому Вільяму шнурки на ковзанах, аж поки йому не виповнилося тринадцять; вони з чоловіком жертвували купівлею автомобіля і закордонними відпустками, щоб змогти купити віллу поруч із сім’єю Ердаль, аби їхні сини могли стати найкращими друзями. Невдоволення Маґґан через те, що Вільяму так і не вдалося стати поміж Кевіном і Беньї, почало переростати у справжню агресію.

Заходить Давід, і роздягальня вибухає звинуваченнями, запитаннями і вимогами від присутніх там дорослих. Давід проходить крізь цей шквал, ніби батьків узагалі тут не існує, Бенґт іде за ним і відтісняє їх до виходу. Маґґан Лют така обурена, що відштовхує його руку.

— Ми тут, щоб підтримати команду!

— Для цього в нас є трибуни, — відповідає Давід, не дивлячись на неї.

Маґґан втрачає самовладання.

— Ну а ти, Давіде! От ТИ! Що це за тренер, який змінює склад команди саме перед ЦИМ найважливішим матчем?

Давід здивовано піднімає брови. У Вільяма Люта зараз такий вигляд, наче він хоче померти.

— Що ВІН тут робить? — вимагає відповіді Маґґан, показуючи на Амата.

Амат виглядає так, ніби прагне того самого, що й Вільям. Давід відповідає навмисно стишеним голосом, щоб змусити всіх дорослих замовкнути.

— Я нікому не мушу доповідати про склад команди.

На лобі у Маґґан пульсує вена, ніби бамкає церковний дзвін.

— А МЕНІ ти про це доповіси, це тобі зрозуміло? Ці хлопці грають у тебе десять років, і до найважливішого за всю історію матчу ти приводиш сюди гравця з ДИТЯЧОЇ КОМАНДИ?

Маґґан обводить широким жестом інших батьків у роздягальні, ті кивають і починають схвально гудіти, тоді вона знову вимогливо переводить погляд на Давіда:

— Ти взагалі розумієш, наскільки важливий для нас цей матч? Для всіх нас? Розумієш, чим ми жертвуємо заради хокею?

Амат скручується, ніби хоче прорватися в коридор, вибігти з льодової арени і більше ніколи сюди не повертатися. Йому не легшає від того, що лице у Давіда наливається кров’ю так швидко, що Маґґан задкує до стіни.

— Це ти будеш розповідати мені про жертви? — шипить