Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

class="p1">— Щоб уникнути самотності… в нашому юному світі.

Молодий священик розсміявся:

— Може, в цьому є сенс із його погляду, домне, але я його не бачу.

— Доживеш до моїх літ, або його — побачиш.

— Я і не сподіваюся стільки протягнути. Він же стверджує, що йому кілька тисяч років.

Абат усміхнувся, щось пригадуючи:

— А ти знаєш, мені йому і заперечити нічим. Ми познайомилися років п’ятдесят із гаком тому, коли я ще був новіцієм, і, їй-богу, виглядав він не молодшим, ніж зараз. Йому, напевно, вже добряче за сотню перевалило. Сам він стверджує, що йому три тисячі двісті дев’ять років. Інколи називає більшу цифру. Здається, він і сам у це вірить.

— Дивовижний випадок божевілля.

— Я би не говорив з такою впевненістю про його божевілля. Просто його здоровий глузд складається з плутаних думок. Про що ти хотів зі мною поговорити?

— Три дрібнички. По-перше, як нам позбутися Поета і виселити його з королівських апартаментів до прибуття тона Таддео? Він приїжджає за кілька днів, а Поет там уже пустив коріння.

— Я дам раду Поетові-панкові! Що ще?

— Вечірня. Ви будете в церкві?

— Тільки під час комплети[102]. Прав ти. Що ще?

— Суперечності в підвалі. Стосовно досліду брата Корнгура.

— У кого і через що?

— Ну, якщо двома словами, то суть проблеми полягає в тому, що брат Армбрустер перебуває в стані vespero mundi expectando[103], а для брата Корнгура настала утреня нового тисячоліття. Корнгур вдається до якихось перестановок, розміщуючи своє устаткування. Армбрустер верещить: «Згуба!» Брат Корнгур верещить: «Поступ!» І вони знову заходять у суперечку один з одним. Потім, розлючені, звертаються до мене, щоб їх помирити. Я сварю їх за те, що втратили терпець. Десять хвилин вони покірно слухають, підлещуючись один до одного. А потім за шість годин підлога вже здригається від утробного рику Армбрустера: «Згуба!» — який розноситься всією книгозбірнею. Я можу впоратися зі сварками, але, здається, існує ще Типова Проблема.

— Типове порушення правил, я би сказав. Що ти хочеш, аби я з цим зробив? Відлучити їх від трапези?

— Поки що ні, а от попередити не завадило би.

— Гаразд. Я цим займуся. Це все?

— Усе, домне. — Але, вже відійшовши, загальмував. — О, до речі, а що ви думаєте про хитромудру конструкцію брата Корнгура? Спрацює, по-вашому?

— Сподіваюся, ні, — фиркнув абат.

Брата Ґолта ці слова, здається, здивували.

— Але ж навіщо тоді було їм дозволяти…

— Бо спершу мене проймала цікавість. Але потім ця діяльність спричинила стільки переживань, що я вже шкодую через свій дозвіл для нього.

— То, може, його зупинити?

— Ні. Я сподіваюся, що він і без моєї допомоги зведе все до абсурду. Якщо в нього нічого не вийде — якраз до приїзду тона Таддео — це стане для брата Корнгура добрим уроком — уроком смирення та нагадування, що він прийшов у релігію не для того, аби в монастирському підвалі створити генератор електричних сутностей.

— Але ж, панотче абате, ви не можете не визнавати, що в разі успіху його досягнення можна буде назвати дивовижним.

— Я не мушу це визнавати, — різко відказав дом Пауло.

Попрощавшись із Ґолтом, настоятель провів коротку дискусію сам із собою та вирішив спочатку зайнятися проблемою Поета-панка! а вже потім розбиратися із протистоянням згуби та поступу. Найпростішим розв’язанням проблеми Поета здавалося його виселення із королівських апартаментів, а в ідеалі — взагалі з абатства та його околиць — щоб очі не бачили і серце не боліло. Але про яке «найпростіше розв’язання» могло йтися, коли стосувалося воно питання того, як позбутися Поета-панка!

Абат спустився з муру і, перетнувши двір, попрямував до будинку постояльців. Він просувався навпомацки, адже споруди навколо вже перетворилися на монолітні тіні в зоряному світлі, і тільки в кількох вікнах горіли вогники свічок. Королівські апартаменти зоставалися темними, але Поет цурався усталеного розпорядку дня, тому якраз міг бути в себе.

Усередині абат намацав потрібні двері і постукав у них. Йому ніхто не відповів, хіба що звідкись пролунало слабке бекання, що насправді могло просочитися крізь двері апартаментів. Старий постукав іще раз і відчинив їх.

У кімнаті темрява сірішала від тьмяного червонавого мріння жаровні з деревним вугіллям; тхнуло несвіжими харчами.

— Поете?

І знову пролунало слабке бекання, тепер уже ближче. Абат наблизився до жаровні, розгріб у ній присок та засвітив від нього скіпку. Роззирнувся навколо, і його аж пересмикнуло від захаращеності в приміщенні. Нікого не було. Чоловік переніс пломінець до олійного каганця і рушив оглядати всі апартаменти. Їх доведеться ретельно відчищати, шкребти та обкурювати (може, ще й обряд екзорцизму влаштувати), перш ніж поселяти сюди тона Таддео. Хотілось би, звісно, щоб підлоги тут шурував сам Поет-панок! Та він розумів, що шанси на це примарні.

У другій кімнаті дом Пауло раптом відчув нібито за ним стежить чийсь погляд. Абат пригальмував і поволі озирнувся.

Із наповненої водою вази на полиці його розглядало очне яблуко. Старий безцеремонно йому кивнув і продовжив пошуки.

У третій кімнаті він зустрів козу. Фактично — познайомився з нею.

Тварина стояла на високій тумбочці і жувала гичку з ріпи. Порода її натякала на дрібних гірських козлів, та від них вона різнилася лисою головою, що виблискувала синьою мастю в світлі каганця. Безперечно — покруч від народження.

— Поете? — запитав він тихо, дивлячись упрост на козу і тримаючись за натільний хрестик.

— Тут, — озвався сонний голос із четвертої кімнати.

Дом Пауло видихнув із полегшенням. Коза і далі жувала гичку. Оце вже точно йому промайнула бридка думка.

Поет розпластався горілиць на ліжку із пляшкою вина, до якої міг легко дотягнутися. Він роздратовано закліпав єдиним здоровим оком при світлі каганця.

— Я вже спав, — поскаржився він, поправляючи темну пов’язку на іншому оці та хапаючи пляшку.

— Ну, то прокидайся. Ми тебе виселяємо звідси просто зараз. Вночі. Свої речі залиш у коридорі, нехай в апартаментах провітриться. Якщо сильно треба, то поспати можеш у комірчині хлопчика-конюшенка. А вранці повернешся сюди і вимиєш усе за собою начисто.

На якусь мить Поет здався схожим на вкриту синцями лілію, аж раптом ткнув руку під ковдру, шукаючи щось попід нею. Потім дістав з-під неї кулак і замислено глянув на нього.

— Слухайте, хто тут квартирував востаннє? — спитав він.

— Монсеньйор Лонґі. А що?

— Та просто цікаво, від кого мені дісталися блощиці. — Поет розкрив жменю, ухопив щось пальцями з неї, роздушив між нігтів та стрельнув рештками в сторону. — Нехай тон Таддео з ними тепер розбирається. Мені вони непотрібні. З першого дня, як я