Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

— Бо я їду, Ем. Я їду з міста.

— Куди? — раптово питаю я.

— До Вашингтона, до сестри.

— Це не проблема, я поїду з тобою, якщо ти цого хочеш.

— Ні, Ем, я їду назавжди. Я не повернуся, як ти не розумієш? Я хочу забрати доньку і почати нове життя там. Ти повинна мене забути! — Я відчуваю, як у роті з'являється гіркота, а серце, здається, ось-ось вистрибне з грудей.

— То це все? Все?

— А чого ти очікувала? Чого ти чекала від мене, знаючи, що я одружений? Я допоміг тобі впоратися з Раяном, і це все!

— Ні, ти не можеш так зі мною вчинити, не можеш! Я кохаю тебе, Вільяме!

— Я не просив тебе закохуватися. Усе, що було між нами — це була гра, просто розвага! Я не обіцяв тобі нічого!

— Справді? — ледь видавлюю з себе слова, відчуваючи, як сльози наповнюють очі.

— Бувай, Емелін! Забудь мене. Ми більше не побачимося.

Я стою на місці, не знаючи, що робити далі. Тривога і біль пронизують мене, і я намагаюся зібратися з силами, щоб зробити перший крок. Сльози, які я стримувала, починають котитися по щоках. Глибоко вдихаючи, я зціплюю губи і йду до виходу з парку, відчуваючи, як кожен крок дається з великим зусиллям.

Минаючи вулиці й перехрестя, я навіть не помітила, як опинилася біля дому. Підходжу до нашого будинку, залишаючи позаду все, що сталося, розбиваючи спогади на маленькі уламки, які ще довго будуть мене ранити. Всередині я лаю себе за те, що сталося, адже винна лише я. Там, біля Соснового озера, почалася наша історія, і там вона закінчилася. Але тільки для нього, бо для мене вона триватиме ще довго.

Я піднімаю очі й витираю останню сльозу. На пальцях залишилися чорні сліди від туші, а що ж з моїм обличчям? Раптом, мою увагу привертає вантажівка біля відчинених воріт дому. Я минаю її, заходжу у двір, де ледь не наштовхуюсь на чоловіка з коробками. Він кладе їх у вантажівку і повертається назад.

— Мамо, тату! — гукаю я з порогу, намагаючись усміхнутися й не видавати свого розчарування.

Здалеку чую, як мати спускається сходами. На мить мені здається, що вона чимось пригнічена, але коли вона стає переді мною і я зустрічаю її погляд, то бачу смуток у її очах, навіть сльози.

— Мамо, що відбувається? Хто ці люди?

— Задоволена? — різко відрізає вона. Її слова крижані, наче вдаряють прямо в серце, коли мені так потрібна її підтримка, адже я залишилася наодинці зі своїми проблемами.

— Чим я маю бути задоволена?

— Бачиш, до чого призвела твоя легковажність і погане ставлення до Раяна?

— До Раяна? Поясни, будь ласка, нормально.

— Нас виселяють із дому!

— Як виселяють? Чому?

— Батько Раяна, розірвавши угоду, довів цех до банкрутства. За несплату кредиту нас виселяють, а завтра закриють і цех. І все це через тебе! Це ти у всьому винна, Емелін!

— Я тут до чого, мамо?

— Це ти зрадила Раяна! І тепер через це страждаєш не тільки ти, але й ми з батьком!

— Тебе зовсім не цікавить, чи буду я з ним щасливою? Ти готова продати мене за три копійки?

— Проси у нього пробачення! — вибухає вона.

— Що?

— Проси пробачення у Раяна! Благай його, щоб він пробачив тобі! Ти бачиш, що з нами відбувається? Емелін, іди, може, ще не пізно! — мати вказує на двері.

— Нізащо! Я нізащо не принижуватимусь перед Раяном! Він мені просто огидний!

— Ні? Значить, ти відвертаєшся від нас із батьком! Відвертаєшся?

— Мамо, ні! Я не відверталася від вас, я всього лише хочу бути щасливою!

— Щасливою? Тоді забирайся геть! Будуй своє щастя з ким хочеш. Тепер це вже не має значення. Ти зруйнувала все, що ми будували роками. Геть усе… Це твоя провина! Я тобі цього не пробачу!

— Як ти можеш таке казати? Як тобі совість дозволяє так поводитися?

— Ти мене вчитимеш? Це ти мені про совість говоритимеш? Хіба не ти крутишся з одруженим чоловіком? Не ти? На кого ти проміняла Раяна? На того, для кого ти стала просто іграшкою?

— Раян, Раян, Раян! Тільки й чую про нього! Навіщо ти б’єш мене там, де болить, коли мені як ніколи потрібна твоя допомога!

Це була остання крапля. Гнів, що накопичувався, вибухає як вулкан. Я забігаю до своєї кімнати, гримнувши дверима і зачинивши їх на ключ. Починаю збирати речі, витираючи сльози розпачу й розчарування. Схлипуючи, складаю тільки найнеобхідніше, прощаючись зі своїм простором. Тут пройшли мої найкращі роки, а тепер я йду світ за очі, намагаючись втекти від матері, в душі якої оселилися гнів і образа. В один день я втратила всіх, кого любила — Вільяма, батьків і саму себе.

Склавши усе необхідне у невелику валізу я повертаю ключ у замку і спускаюся вниз. Виходжу в парадний коридор і знову зустрічаюся з поглядом матері, але вона більше не реагує на мене. В її очах розпач за втраченим майном. Минаючи її, я виходжу у двір і ступаю за ворота, кидаючи останній погляд на дім, де виросла. Усвідомлювати, що я сюди більше ніколи не повернуся, важко, але кожен куточок цього дому наповнений солодкими спогадами з дитинства.

Дорога, якою я йду востаннє, сповнена болю. Я намагаюся запам’ятати все – кожен камінь, кожен куток цього місця, щоб назавжди закарбувати його у пам’яті як символ тепла і любові.