Читати книгу - "Ті, кого немає"

130
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 110
Перейти на сторінку:
забор до забору…

Він замовк, узявся за весла, і катамаран незабаром зник за кормою, а кілька вуличних ліхтарів на шаурському березі помітно наблизилися.

– Слухай, – нетерпляче мовив Валентин. – А в місто як тепер якнайшвидше потрапити? Мені на роботу зранку. Маршрутка ще ходить?

– Остання давно була. Зі Старих Шаур. Тепер тільки зранку, десь о восьмій. Так а твої що ж?

– Мої?

– Ну ті, з якими ти, кажеш, приїхав.

– А біс їх знає. Може, вже поїхали. Я так, про всяк.

– «Про всяк» грошей стóїть. Шлагбаум на в’їзді в посьолок бачив?

– Так.

– Там у діжурці хлопці. В одного – Віталіком звать – «опель». Діловий, одвезе. Він цим ділом підробляє. Тільки такса там – штани вдерж…

Через чверть години плоскодонка ткнулася в берег. Недалеко від води починався гладенький, немов напрасований асфальт, самотній ліхтар поливав його жовтим натрієвим світлом. Ліворуч тяглася бетонна огорожа з автоматичними воротами, і Валентин з подивом упізнав ту саму вуличку, якою сьогодні опівдні вони з сестрою, її чоловіком і Мартою прикотили в джипі Савелія.

Шаури вже спали, у багатьох особняках вікна не горіли, і лише на далекому кінці котеджного селища молотив репз автомобільних динаміків і чувся нетверезий гамір. Злетіла, крутячись, як психована, поодинока феєрверкова ракета, ляснула й розсипалася в небі. «Твої, чи що, гуляють?» – невдоволено буркнув рибалка, беручи вогкувату сотню гривень.

– Може, й мої,– знизав плечима Валентин. – Спасибі, Хомич. Виручив, не забуду.

Ступивши на тверду землю, він узув на босу ногу свої наскрізь мокрі мокасини. Шкарпеток, просочених болотним намулом, довелося позбутися ще тоді, коли тикався, як сліпе щеня, в прибережних заростях. До воріт садиби старшого брата залишалося всього кілька кроків, і тільки тепер Валентин відчув, як утомився. Потилиця нила, у роті стояла ядуча гіркота.

Він озирнувся – ні човна, ні рибалки вже не було. В озері золотилися крони верб, підсвічені ліхтарем. Далі – темрява, моторошний простір відкритої води, який він тільки-но перетнув.

Валентин зробив кілька кроків і зупинився перед воротами. Торкнувся холодного рифленого металу, пошукав щілину, зазирнув. І відразу ж почув по той бік рух. Пес Савелія заворушився, засопів, чекаючи його подальших дій, але голосу не подав. Не у вольєрі, випустили, – отже, всі вже вдома. Вікна на обох поверхах темні, тільки в галереї на першому жевріє рубінова контролька пожежної сигналізації й мерехтять садові світильники на газоні. Сплять, напевно, сплять. І дівчисько, певно, теж, тому що якби вона не повернулася, все було б інакше.

Як же вона вибралася з протилежного берега, якщо катамаран посередині озера? Що встигла наплести Олександрі й Сергієві? Плаває Марта як риба, так, але невже допливла сама? Може, їй відома якась інша дорога?

У кожному разі, дзвонити в дім до Савелія, здіймати шум не хотілось. У всьому провулку вікна світилися тільки в сусідів Смагіних. Сусіди то й сусіди, раптом вирішив Валентин. Зараз головне – вимитись, опорядитись, випити кави й перекантуватися до першого автобуса. Байдуже, де і з ким. У сусідів не сплять, і чудово. Начхати, що завтра вони повідомлять Савелія про його нічний візит. Уранці – додому. Як слід виспатися. Голова ще тріщить, а в понеділок увечері знову в рейс на дві доби… З рештою розбиратися будемо по ходу, коли сестра з родиною повернуться в місто.

Він відступив від воріт садиби Смагіних і покрокував нагору провулком, уже здаля зачепивши поглядом зелену сусідську хвіртку. Світилося на просторій відкритій веранді – крізь ґратчасту огорожу було видно жіночу фігуру в плетеному кріслі, а хвіртка виявилася замкненою.

18

Коли в нічній тиші коротко дзеленькнув дзвінок, вона навіть не здригнулася.

Відразу ж подзвонили ще раз. Спочатку непевно, ніби в сумніві, наперед вибачаючись, потім ще раз – уже нетерпляче. Ксенія відкинула з колін плед і підвелася, кутаючись у домашню кофту. Клацнула запальничкою, прикурила невідомо яку за ліком сигарету й попрямувала до хвіртки. У скронях без угаву цокали дзвінкі срібні молоточки, заважаючи зосередитися й зібратися з думками. Відчинивши, вона нітрохи не здивувалася.

Застиглий в очікуванні перед хвірткою Валентин півголосом мовив:

– Вибачте, заради бога, що потривожив у такий час. Не розбудив?

– Ні,– так само неголосно відповіла Ксенія, уважно роздивляючись його змарніле обличчя і вкритий іржавими плямами одяг. – Я не спала.

– Мій старший брат, ваш сусід… У них уже темно, схоже, всі лягли. Не хотілося зчиняти шум… Ви ж пам’ятаєте мене? Ми бачилися на ювілеї… Словом, якось не з руки з’являтися в Савелія в такому вигляді, і все, що мені треба, – просто трохи привести себе до ладу…

– Ходімо, – вона перервала його на півслові, голос звучав рівно, наче відповіла неуважному перехожому, який запитав про якусь дрібницю, а не прямо набивався на нічліг. – Нема проблем. Тільки постарайтеся не шуміти, розбудите чоловіка. Іван Олексійович учора випив зайвого і може неправильно витлумачити ваш візит.

Відчинивши хвіртку, Ксенія відступила, пропускаючи Валентина. Потім обігнала його й покрокувала попереду до будинку. За спиною пролунав короткий хрипкуватий подих, у якому чулося полегшення, і вона легко здогадалася, що нічний гість зовсім не зацікавлений, щоб, крім неї, хтось іще дізнався про його появу в селищі.

Бо дівчинка, яка вирушила разом з ним на озеро, так і не повернулася.

Валентин сяк-так пояснив свою появу – і Ксенія, звичайно, не повірила жодному слову. Але вона й не мала наміру допитуватися. Просто стежила за кожним його рухом сухими від безсоння очима. Гість отримав чистий рушник, мило й дві щітки – для взуття й одягу. Після чого він обережно, тримаючи двома пальцями за задники перемазані брудом замшеві мокасини, пробрався у ванну. Ступні в нього виявилися помітно більшими, ніж мали б бути за такого зросту.

У ванній він провів понад півгодини; за цей час Ксенія зварила каву й настружила бутербродів. Умитий, з мокрим волоссям, Валентин накинувся на їжу з жадібністю. Штани йому вдалося сяк-так відчистити, а от плями на світлій сорочці довелося запирати. Тепер та сорочка сохнула на плічках над плитою. Вікно кухні було відчинене в сад, у нього похмуро заглядала серпнева ніч.

За стіл він сів як був – голий по пояс. Ксенія уникала поглядів на його сухорлявий безволосий торс, обтягнутий блідою веснянкуватою шкірою з численними рожевими родимками на грудях і між лопаток. Лише його руки – з несподівано рельєфно окресленими м’язами й рудуватим пушком

1 ... 35 36 37 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, кого немає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ті, кого немає"