Читати книгу - "Повітряний замок"

Абдулла погодився. 

— Цікаво, скільки він заправить за послуги, — сказав він. 

— Багато, — відповів солдат. — Хіба що вам вдасться повернути все так, ніби це ви робите йому ласку, переповівши все, що нам наговорив див. Так чи інакше, — замислено вів далі він, висмикуючи шнурок з моторних пазуристих лапок Дряпчика, — гадаю, що, якщо буде змога, не треба говорити йому про джина й килим. Маги кохаються в чарівних штукенціях так само, як наш хазяїн — у золоті. Не можна допустити, щоб він попросив їх як плату за працю. Тож, може, залишите їх тут, поки сходите туди й назад? А я за ними припильную. 

Абдулла зупинився. Звучало це розумно. Однак солдатові він не довіряв. 

— До речі, я винен вам золотий, — додав солдат. 

— Справді? — недовірливо перепитав Абдулла. — Якщо так, то це найдивовижніша новина, яку мені довелося почути відтоді, як Квітка-в-Ночі заявила, начебто я жінка! 

— Ми ж побилися об заклад, — нагадав солдат. — Килим приніс дива, а він обіцяє нам навіть більше неприємностей, ніж зазвичай вдається влаштувати нашому джинові. Ви виграли. Ось, — і він кинув Абдуллі через кімнату золоту монету. 

Абдулла впіймав її, сховав у кишеню й засміявся. Солдат справді був чесною людиною, тільки по-своєму. Абдулла весело збіг додолу, поринувши в думки про те, що невдовзі він зможе нарешті рушити слідом Квітки-в-Ночі, а внизу його перехопила господиня й ще раз докладно розповіла, як потрапити до будинку придворного мага Салімана. Абдулла був у такому радісному настрої, що без жодних застережень вручив їй ще одну срібну монету. 

Будинок виявився недалеко від готелю, але вже у Старому Місті, а це означало, що шлях туди пролягав лабіринтом провулків і потайних двориків. Уже запали сутінки, і в темно-блакитному небі над шпилями й куполами загорілися дві-три яскраві розпливчасті зірки, однак вулиці Кінгсбері були яскраво освітлені великими світляними срібними кулями, які плавали над головою, немов місяці. Абдулла дивився на них, чудуючись, чи це, бува, не чаклунські пристрої, як раптом помітив чорну чотирилапу тінь, що скрадалася біля нього дахами. Це могла бути будь-яка чорна кішка, що вийшла на полювання, однак Абдулла знав, що це Північ. Помилитися було неможливо: Північ мала неповторну манеру скрадатися. Спочатку Північ зникла в глибокій пітьмі слухового віконця, й Абдулла вирішив, що вона шукає голубине гніздо чи щось подібне, щоби почастувати Дряпчика. Але вона з’явилася знову, коли Абдулла пройшов до половини наступний провулок, беззвучно пробігла карнизом у нього над головою, і він зрозумів, що вона йде за ним. 

Коли ж Абдулла перетнув вузький дворик, посередині якого росли деревця в кадовбах, і побачив її силует на тлі неба — вона стрибала з однієї ринви на іншу, щоб теж потрапити у цей дворик, — йому стало зрозуміло, що вона його переслідує. Навіщо — Абдулла не розумів. Він поглядав на неї, йдучи двома наступними провулками, але помітив її лише раз — на вершині арки над дверима. Коли ж він повернув у двір, мощений кругляком, де стояв будинок придворного мага, Півночі видно не було. Абдулла знизав плечима й рушив до входу в дім. 

Це був гарний вузький будинок з ромбовидними шибками у вікнах і переплетеними магічними символами, намальованими на старих нерівних стінах. Із латунних чаш обабіч вхідних дверей високо здіймалися язики жовтого полум’я. Абдулла схопив калатало, зроблене у вигляді хитрої морди з кільцем у зубах, і хоробро постукав. 

Двері відчинив слуга з довгою кислою фізіономією. 

— Вибачте, пане, але маг дуже зайнятий, — сказав слуга. — Аж до подальших розпоряджень він нікого не приймає, — мовивши це, слуга почав зачиняти двері. 

— О найясніший з лакеїв і найсвітліший зі слуг, зачекайте! — вигукнув Абдулла. — Я маю розповісти надзвичайно важливу річ, яка стосується небезпеки, що загрожує королівській дочці! 

— Магові про це все відомо, пане, — відповів слуга й продовжив зачиняти двері. 

Абдулла спритно всунув у щілину ногу. 

— Вислухайте мене, о премудрий служнику! — заблагав він. — Я прийшов… 

За спиною в слуги пролунав молодий жіночий голос: 

— Зачекайте, Манфреде! Я впевнена, це важливо! 

І двері знову розчинилися. 

Коли слуга зник з порога й виник десь у глибині вітальні, Абдулла просто остовпів. Замість слуги на порозі стояла неймовірно чарівна юна жінка з темними кучерями й живим личком. Абдулла з першого ж по- 

гляду визнав, що на свій північний лад вона не 

менш вродлива, ніж Квітка-в-Ночі, однак після цього він відчув, що мусить скромно відвести очі. Не можна було не помітити, що жінка чекала дитини. Занзібські жінки у такому стані не з’являються на людях. Абдулла не знав, куди сховати очі. 

— Я дружина мага, Летті Саліман, — сказала ця молода жінка. — Із чим ви прийшли? 

Абдулла поклонився. Так йому було легше не відводити погляду від порога. 

— О плодоносний місяцю прекрасного Кінгсбері, — промимрив він, — хай вам буде відомо, що я Абдулла, син Абдулли, торговець килимами з далекого Занзіба, і приніс я новини, які ваш чоловік забажає почути. Передайте йому, окрасо чаклунського дому, що сьогодні вранці я розмовляв з могутнім дивом Хазруелем стосовно найдорогоціннішої доньки короля. 

Судячи з усього, занзібські звичаї були для Летті незвичні. 

— О небеса! — вигукнула вона. — Тобто — яка ґречність! І ви ж говорите щиру правду! Думаю, вам треба негайно порозмовляти з Беном. Заходьте, будь ласка. 

Вона відступила, щоби пропустити Абдуллу в будинок. Абдулла, все ще скромно опустивши очі, ступив досередини. І тут щось гепнулося йому на спину. Потім це щось відштовхнулося пазуристими лапами й майнуло в нього над головою, з розмаху приземлившись на показний животик Летті. Вітальню наповнив звук, схожий на скрегіт коліс. 

— Північ! — сердито крикнув Абдулла, хитнувшись уперед. 

— Софі! — закричала Летті, хитнувшись назад з кішкою в обіймах. — Ой, Софі, я мало не збожеволіла від хвилювання! Манфреде, біжіть чимшвидше по Бена! Мені байдуже, чим він там зайнятий, — це терміново! 

Розділ шістнадцятий, 

у якому з Північчю і Дряпчиком відбуваються дивні речі 

Здійнявся неабиякий гармидер і шарварок. З’явилися ще два лакеї, за ними — парубок у довгих синіх шатах, а за ним ще один такий же, судячи з усього — учні мага. Усі ці люди почали гасати туди-сюди, й Летті так само гасала по вітальні з Північчю на руках, викрикуючи розпорядження. Раптом виявилося, що Манфред показує Абдуллі на крісло й урочисто вручає йому келих вина. Оскільки цього від нього, як видно, чекали, Абдулла, дещо збентежений подіями навколо, сів у крісло і став цмулити вино. 

Коли він уже був вирішив, що цей шарварок ніколи не закінчиться, усе разом припинилося. Звідкись раптом виник високий владний чоловік у чорному плащі. 

— Що тут, заради всього святого, відбувається? — запитав він. 

Оскільки це висловлювання якнайкраще відображало почуття самого Абдулли, він відчув певну прихильність до господаря дому. Господар мав рудувате волосся і втомлене лице з грубуватими рисами. Чорний плащ остаточно переконав Абдуллу в тому, що це чарівник Саліман — хоча треба сказати, що він у будь-якому одязі виглядав би як чарівник. Абдулла піднявся з крісла й поклонився. Маг нагородив його поглядом, сповненим грубуватого подиву, й повернувся до Летті. 

— Бене, він із Занзіба, — зацокотіла Летті, — і він щось знає про небезпеку, яка загрожує принцесі. А ще він привів Софі. Вона кішка! Бене, ти мусиш