Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

18.2 Зізнання у почуттях

Я відчула, як моє обличчя мимоволі спалахнуло. Чомусь його слова змусили мене відвести погляд.

— Дякую, — тихо відповіла я, роблячи ковток чаю, щоб хоч якось приховати свою ніяковість.

Андрій не відводив очей, і в його погляді було щось таке, від чого мені ставало ще тривожніше. Це не була звичайна дружня увага. Було щось... більше.

Я опустила очі на чашку, ніби вона стала раптом найцікавішим предметом у світі.

— Ти завжди така? — запитав він, нахиляючись ближче.

— Яка? — мій голос зрадницьки здригнувся.

— Щира, турботлива... така справжня.

Я відчула, як мої пальці сильніше стиснули чашку. Що це було? Просто дружній комплімент? Чи щось інше?

— Просто намагаюся робити те, що потрібно, — відповіла я, намагаючись повернути розмову в звичне русло.

Андрій кивнув, але його погляд не відступав.

— Олегу справді пощастило, — повторив він, але цього разу в його голосі була якась тінь суму.

Я підняла на нього очі, але швидко опустила їх назад.

Мені треба було щось сказати. Або зробити вигляд, що нічого не сталося.

— Тобі підлити чаю? — запитала я перше, що спало на думку, лише б розбити цю дивну напругу.

Я схопила чайник, намагаючись зосередитися на простій дії – долити чаю. Але пальці неслухняно здригнулися, і кілька гарячих крапель упали прямо на руку Андрія.

— Ой! Вибач! — я різко поставила чайник і схопила серветку, щоб витерти його руку.

Андрій тільки злегка всміхнувся, не відсмикнувши її.

— Все нормально, не хвилюйся, — сказав він, але його голос звучав трохи інакше – м’якше, майже лагідно.

Я швидко прибрала руку, відчуваючи, як серце починає стукати швидше.

— Просто... задумалася, — пробурмотіла я, знову сідаючи на місце.

Андрій мовчки дивився на мене, а потім раптом тихо засміявся.

— Ти ж розумієш, що тебе легко розгадати?

Я підняла на нього здивований погляд.

— Що ти маєш на увазі?

Він нахилився ближче, впираючись ліктем у стіл.

— Що коли ти хвилюєшся — це видно. Що ти намагаєшся приховати почуття, але вони все одно читаються в твоїх очах.

Я не знала, що відповісти. Це правда? Невже він бачить більше, ніж я хочу показати?

Я відвела погляд і сконцентрувалася на своїй чашці.

— Мені просто потрібно трохи відпочити. Останні дні були напружені.

— Авжеж, — погодився Андрій, але його голос усе ще був занадто м’яким.

Було щось у його погляді, від чого мені хотілося втекти. Але водночас я не могла зрушити з місця.

Я ще раз піднесла чашку до губ, намагаючись сховатися за нею, коли Андрій раптом зітхнув і відсунув її з моїх рук.

— Настю, я мушу тобі щось сказати, — його голос звучав серйозно, зовсім не так, як зазвичай.

Я здивовано підняла на нього очі.

— Що таке?

Він провів рукою по волоссю, наче збирався з думками, а потім подивився прямо в мої очі.

— Ти мені подобаєшся.

Повітря в кімнаті ніби стало густішим. Я завмерла, не знаючи, чи правильно почула.

— Що?.. — прошепотіла я.

— Я давно це відчуваю. Спершу ігнорував, казав собі, що це просто симпатія, що ти — дівчина мого брата, що це неправильно… Але я більше не можу брехати ні собі, ні тобі, — Андрій говорив швидко, наче боявся, що я його зупиню.

Я дивилася на нього, не в змозі видати ані звуку.

— Я не хочу ставити тебе в незручне становище, не хочу псувати твоє щастя з Олегом… Просто… мені треба було сказати.

Він відвів погляд, напевно, очікуючи, що я одразу його відштовхну, розсерджуся або втечу. Але я лише сиділа, не знаючи, що робити з хвилювання, що нахлинуло на мене хвилею.

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце, яке шалено калатало в грудях. Дивитися на Андрія було важко – в його очах читалася щирість, яка лякала мене ще більше, ніж його слова.

— Андрію… — я тихо сказала, підбираючи слова. — Ти хороший. Ти став для мене другом, я довіряю тобі, але… я з Олегом. Я його кохаю.

Він повільно кивнув, стиснувши губи, ніби очікував такої відповіді, але все одно вона боляче його вдарила.

— Я знаю, — сказав нарешті. — І я не хотів би ставати між вами. Просто… більше не міг це тримати в собі.

Я нервово стиснула руки в кулаки.

— Я не хочу, щоб це якось змінило нашу дружбу. Ти важливий для мене, Андрію. Але Олег – це мій вибір.

Він опустив голову, потираючи потилицю, а потім невесело посміхнувся.

— Не хвилюйся, я не збираюся робити нічого нерозумного. Просто… хотів, щоб ти знала.

Запанувала важка тиша. Я не знала, що ще сказати, і лише відчула, як всередині мене щось стискається. Хотілося, щоб ця розмова ніколи не відбулася.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍