Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

— Париж чекає, — прошепотів він. — Ти готова до пригод?

Аня засміялася й нарешті дозволила собі розслабитись повністю. У цій дивній, трохи божевільній, але неймовірно затишній історії, усе починало ставати на свої місця.

Після вихідних, наповнених сюрпризами, теплом вогню в каміні, сміхом незнайомців, які за два дні стали друзями, і несподіваним запрошенням до Парижа, Аня знову повернулась до звичного ритму. Магазин, аромат свіжозмеленої кави, дзвін дзвіночків на вхідних дверях і знайомі голоси постійних клієнтів — усе це ніби огортало її, мов улюблений светр.

Але тепер усе здавалося трохи іншим. Усередині неї тихенько жевріло передчуття пригоди. Париж! Квітневий Париж! Вона все ще не могла повірити, що вони справді їдуть. Каміль поводився загадково, але ніжно — ніби кожен їхній момент зараз мав бути трохи особливішим, ніж зазвичай.

В обідню перерву Аня заглянула в маленьку крамницю з валізами, що була навпроти її магазину. Вона вже давно мріяла про нову ручну поклажу — не надто офіційну, не надто спортивну. Просто щось легке, елегантне й водночас зручне. Продавець, літній пан з вусами, як у героя старого французького фільму, допоміг їй вибрати валізу ніжного рожевого кольору з мідною фурнітурою. Аня тримала її в руках, усміхалася й уявляла, як ця валіза катається бруківкою біля Монмартру.

Увечері Каміль написав щось миле, але не зовсім звичне:

“Я знайшов у Google карту з найкращими пекарнями Парижа. Якщо ми не поправимося на пару кіло — поїздка не зараховується.”

Вона відповіла смайликом у формі круасана й фото нової валізи.

Наступного дня Каміль повідомив, що квитки підтверджені, готель уже обрано, і у нього є “маленький план” на перший вечір. Але деталей не розкривав, хоч як Аня його не випитувала.

І ось між роботою, клієнтами, кавою й пакуванням замовлень вона вже подумки обирала сукні, туфлі, і думала, чи встигне записатись на манікюр. Звичайні справи мали зовсім інший смак, коли попереду — романтична втеча у місто любові.
Усе було майже ідеально. Квитки — на руках, валіза — спакована, у вікні — весняне сонце, а в голові — передчуття Парижа. Каміль уже відписав, що зустрінеться з Анею в аеропорту, бо мав зранку важливу зустріч. Усе йшло за планом, аж до моменту, коли Аня вирішила перевірити документи перед виходом з дому.

Вона відкрила шухляду, де завжди лежали всі важливі папери, і… паспорта не було.

— Ні-ні-ні… — пробурмотіла вона, похапцем перевертаючи все всередині.

Валіза — догори дригом. Сумочка — порожня. Куртки, книги, навіть коробка з новорічними гірляндами — все переглянуто.

— Тільки не це… — голос її вже був на межі паніки.

Аня зателефонувала Камілю. Він відповів з якоюсь тривожною інтонацією:

— Що сталося? Ти ще не виїхала?

— Каміль… Я не можу знайти свій паспорт.

— Що?!

Тиша в трубці затягнулась. Потім глибокий вдих.

— Добре. Де ти його бачила востаннє?

— Минулого тижня, коли підтверджувала бронювання на сайті… Я точно його клала назад!

— Чи могла ти залишити його в магазині? Може, ти брала його з собою?

Аня завмерла. В її голові промайнув образ: вона тримала паспорт в руках біля каси, коли одночасно намагалася роздрукувати якісь документи, відповідати Лілі й пакувати коробку для клієнта.

— Я поїду в магазин! — крикнула вона, вже одягаючи куртку.

— Я зараз викличу тобі таксі. Не гай час, я вже на зв’язку з Лілі.

По дорозі в магазин Аня прокручувала в голові сценарії з втратою документа, зірваною поїздкою, поверненням до роботи замість круасанів на Монмартрі… Але як тільки вона зайшла в магазин, Лілі, з тією своєю звичною холодною спокоєм, мов королева драм, подала їй знайомий синій обкладинок:

— Ти поклала його в коробку з декоративними конвертами. Ти, напевно, думала, що це “важливе” місце, — сказала вона з посмішкою, вказуючи пальцем у повітрі лапки.

Аня обійняла її, ледь не розплакавшись.

— Лілі, ти не просто колега. Ти охоронець моєї романтичної долі!

Через годину вона вже сиділа в таксі, міцно тримаючи паспорт і сміючись з Камілем у телефоні.

— Ну от, бачиш, — сказав він, — поїздка не могла початися без пригод.

— Париж, зустрічай нас, — прошепотіла вона, вдивляючись у весняне небо.

Аня зручно вмостилася біля вікна, зручно закинувши шарф на коліна й клацнувши ремінь безпеки. Каміль тим часом возився зі своєю ручною поклажею, то клацаючи застібку, то розстібаючи куртку, то навпаки її знову застібаючи. Він уже вчетверте перевіряв кишені, наче шукав у них прихований люк для втечі.

— Ти загубив паспорт? — пожартувала Аня.

— Ні… Та ні… — пробурмотів він, нервово озираючись. — А ти точно впевнена, що крило літака має так тремтіти?

— Камілю… Ми ще не злетіли.

— А, так?

Його очі постійно ковзали по стелі, по спинках сидінь, по стюардесі, яка просто проходила повз. Він взяв інструкцію з безпеки і почав її читати з таким виглядом, ніби готується до іспиту в університеті.

— Каміль, все добре? — тихо спитала Аня, стримуючи посмішку.

— Так, просто… я… слухай, а якщо пташка врежеться в двигун? Ми ж бачили це у фільмі. І… ти помітила, як той чоловік кашлянув? Це вірус чи просто алергія?

— Каміль!

— Ну добре, я зізнаюся… — він схилився ближче, майже пошепки: — Я боюся літати.

Аня на секунду завмерла, а потім почала сміятися, прикривши обличчя рукою, щоб не образити його.

— Чому ти не сказав раніше?

— Бо я мужній. Мужні люди не бояться літати! Але це все брехня. Мужні люди просто потіють в три шари і питають себе, чому обрали не потяг.

— Добре, мужній Камілю. Ти тримай мене за руку, а я за тебе — вікно. І разом ми переживемо цей… авіаційний виклик.

— Чудово, — зітхнув Каміль. — Але якщо щось, я падаю на тебе. Буквально.

— Домовились. Але тільки не хропи, бо я візьму з собою запасні беруші й віддам їх стюардесі.

Каміль нарешті розслабився, коли літак піднявся в небо і нічого катастрофічного не сталося. Він навіть дозволив собі подрімати, правда, з таким виразом обличчя, ніби він весь цей час контролює політ силою думки.