Читати книжки он-лайн » Детективи 🔍🕵️‍♂️🔪 » Загадка «Блакитного потяга»

Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

132
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 63
Перейти на сторінку:
і я, – засміялася Кетрін.

По приїзді їх зустрів Пуаро. Оскільки день видався теплий, він убрався в білий парусиновий костюм із білою ж камелією в петлиці.

– Bonjour,[53] мадемуазель, – привітався він. – Я маю дуже англійський вигляд, правда?

– Просто чудовий, – тактовно відповіла Кетрін.

– Що, кепкуєте з мене? – добродушно проказав детектив. – Але нічого: папа́ Пуаро завжди сміється останній.

– А де містер ван Олдін? – запитав Найтон.

– Приєднається до нас, коли ми займемо свої місця. Правду кажучи, друже мій, він не надто задоволений мною. Ох, ці американці – спокій і відпочинок не для них! Йому хотілося б, щоб я особисто гнався за злочинцями по всіх завулках Ніцци.

– Я й сам подумав би, що це непоганий план, – зауважив майор.

– Ви помиляєтеся, – відказав Пуаро. – У таких справах потрібна хитрість, не енергія. А на тенісному матчі зустрінеш будь-кого. От що важливо. А, ось і містер Кеттерінґ.

Зненацька Дерек підійшов до них. Він здавався сердитим і роздратованим, неначе щось вивело його з рівноваги. Найтон і Кеттерінґ холодно привіталися один з одним. І лише Пуаро, схоже, не помічав жодного напруження й мило забалакував з кожним, сиплючи невеличкими компліментами, у похвальній спробі додати атмосфері невимушеності.

– Ви, мсьє Кеттерінґу, на диво добре розмовляєте французькою, – зауважив він, – настільки добре, що змогли б, якби забажали, зійти за француза. Серед англійців таке вкрай нечасто зустрінеш.

– Хотіла б і я похвалитися тим же, – кинула Кетрін. – Але чудово розумію, що моя французька до болю британського штибу.

Щойно вони пройшли на свої місця, як Найтон майже одразу помітив боса, що махав йому з іншого кінця корту, і відлучився поговорити з ним.

– Я схвально ставлюся до цього молодика, – сказав Пуаро, пославши вслід секретареві променисту усмішку. – А ви, мадемуазель?

– Мені він дуже подобається.

– А як щодо вас, мсьє Кеттерінґу?

Із Дерекових вуст ледь не зірвалася якась зухвала відповідь, але він стримався, неначе щось у світляних очах маленького бельгійця раптом змусило його насторожитися. І натомість проказав, ретельно добираючи слова:

– Найтон – дуже славний хлопець.

На якусь мить Кетрін здалося, ніби детектив розчарований.

– Він ваш великий шанувальник, мсьє Пуаро, – мовила вона й переповіла дещо зі сказаного майором. Жінку забавило, як чоловічок запишався, наче павич – випнув груди й прибрав виразу вдаваної скромності, що нікого не міг обдурити.

– Ви нагадали мені про дещо, мадемуазель, – раптом промовив він. – Є в мене до вас невеличка справа, про яку я хотів би поговорити. Коли ви сиділи в купе, розмовляючи з тією бідолашною леді, то, напевно, зронили свій портсигар.

Кетрін щиро здивувалася.

– Не думаю, – сказала вона.

А Пуаро витяг із кишені портсигар із м’якої синьої шкіри з золотою літерою «К» на кришці.

– Ні, це не мій, – запевнила міс Ґрей.

– О, тисяча вибачень. Значить він, поза сумнівом, належав самій мадам. «К» – це, безперечно, «Кеттерінґ». Ми були не впевнені, бо в її сумочці знайшовся інший, і нам здалося малоймовірним, щоб у неї їх було два. – Він раптом повернувся до Дерека. – А ви, напевно, не знаєте, належав цей портсигар вашій дружині чи ні?

Той, здавалося, вмить сполошився. І, трішки затинаючись, відповів:

– Я… я не знаю. Гадаю, що так.

– А він часом не ваш?

– Звісно, ні. Якби він був мій, то навряд чи опинився б у моєї дружини.

Пуаро прибрав наївнішого, ніж будь-коли – геть дитячого – вигляду.

– Я подумав, що ви могли зронити його, коли заходили в купе до дружини, – простодушно пояснив він.

– Я ніколи туди не заходив. І вже з дюжину разів повторив це поліції.

– Mille pardons,[54] – мовив Пуаро якнайщирішим тоном. – Це ось мадемуазель казала, наче бачила, як ви туди заходили.

І збентежено змовк на півслові.

Кетрін глянула на Дерека. Його обличчя начебто зблідло, але, можливо, їй так тільки здалося. Бо його сміх, що залунав, звучав цілком природно.

– Ви помилилися, міс Ґрей, – безжурно кинув він. – Висновуючи зі слів поліцейських, моє купе, скидається на те, розміщувалося всього через одне чи два від займаного Рут – хоча на той час я цього й не підозрював. Тож ви, певно, бачили, як я заходив у власне. – І, забачивши, що підходять ван Олдін і Найтон, швидко підвівся й заявив: – А тепер я вас покину. Бо не терпів би тестя ні за які гроші.

Мільйонер дуже люб’язно привітався з Кетрін, але вочевидь був у кепському настрої.

– Бачу, ви любите тенісні матчі, мсьє Пуаро, – буркнув він.

– Так, це одне із задоволень, які я собі дозволяю, – безтурботно відказав детектив.

– Ваше щастя, що ви живете у Франції, – відрізав ван Олдін. – У нас, у Штатах, люди зроблені з міцнішого тіста. Там зробив діло – отоді й гуляй сміло.

Але Пуаро не образився – він тільки лагідно й довірливо всміхнувся до розлюченого мільйонера.

– Благаю вас, не гнівайтесь. У кожного свої методи. Мені завжди здавалася заманливою та чудова думка, що справи й задоволення можна поєднувати.

Кинувши погляд на Кетрін і Найтона, він помітив, що ті з головою занурилися в розмову й зайняті лиш одне одним.

– Я тут не лише заради задоволення, мсьє ван Олдіне. Бачите он того високого чоловіка прямо навпроти нас? Зі смаглявим обличчям та патріаршою бородою?

– Ну і що з того?

– Це мсьє Папополус, – пояснив Пуаро.

– Якийсь грек, еге ж?

– Ви маєте рацію – грек. Торгівець антикваріатом зі світовою репутацією. Він тримає невеличку крамницю в Парижі, а поліція підозрює в набагато більшому.

– В чому?

– У скупівлі краденого, а надто коштовностей. Йому відомо все про переогранення й переоправлення дорогоцінних каменів. Він веде справи з найвисокопоставленішими людьми Європи, а ще лигається з покидьками із самого дна злочинного світу.

Ван Олдін дивився на Пуаро, і в ньому раптом прокинулося зацікавлення.

– Ну? – зажадав продовження він, і в його голосі зачулася якась нова нотка.

– От я й питаю себе, – мовив детектив, – я, Еркюль Пуаро, – і він драматичним жестом стукнув себе в груди, – навіщо б це мсьє Папополус раптом прибув до Ніцци?

Це справило на американця неабияке враження. Той бо на мить засумнівався в Пуаро й запідозрив, що цей чоловічок – усього лише профнепридатний позер. Але тепер умить повернувся до попередньої думки. І глянув маленькому детективу просто у вічі.

– Мушу вибачитися перед вами, мсьє Пуаро.

Але той екстравагантним жестом відмахнувся від перепрошувань.

– От іще! – вигукнув він. – Усе це не має жодного значення. А тепер слухайте, мсьє ван Олдіне, у мене є для вас новини.

Мільйонер гостро глянув на

1 ... 35 36 37 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка «Блакитного потяга»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Загадка «Блакитного потяга»"