Читати книгу - "Володар Перстенів"

Він був похмурим здорованем великої сили. У той час жив чоловік на ім'я Фрека, який заявляв, що він нащадок короля Фреавайна, хоча, як кажуть люди, він мав велику частку сірянської крові та був темноволосий. Фрека був багатий і могутній, володів землями на обох берегах Адорну[22]. Неподалік від витоків він побудував собі фортецю і мало зважав на короля. Гельм не довіряв йому, та запрошував на свої наради; і Фрека приїздив, коли хотів.

Одного разу він з'явився з великим почтом і попросив руки доньки Гельма для свого сина Вулфа. Та Гельм відповів:

— Ти дуже виріс, Фреко, з часу нашої останньої зустрічі, хоча, здається, здебільшого вшир.

Багато хто розсміявся, бо Фрека справді був череватий. Розлючений Фрека почав проклинати короля, а наостанок сказав:

— Старі королі, котрі відмовляються від запропонованого ціпка, можуть упасти на коліна.

Гельм відповів:

— Заспокойся! Одруження твого сина — дрібниця. Гельм і Фрека поговорять про це пізніше. А поки що король і його рада мають інші справи до обговорення.

Коли нарада закінчилася, Гельм підвівся, поклав важку руку на рамено Фреки і сказав:

— Король не дозволяє сварок у своєму домі, ходімо надвір, там просторіше.

І він вивів Фреку з Едораса в поле. Людям Фреки, котрі підійшли, він сказав:

— Залиште нас! Нам не потрібні свідки. Ми будемо розмовляти про приватні справи наодинці. Ідіть і поговоріть із моїми людьми!

Вони глянули і побачили, що людей короля та його друзів було набагато більше, ніж їх, і відступили.

— Тепер, сірянине, — сказав король, — ти маєш справу тільки з Гельмом, одним і без зброї. Однак ти вже сказав досить, і тепер моя черга говорити. Фреко, твоя дурість росте разом із твоїм черевом. Ти говориш про підтримку! Якщо Гельмові не подобається кривий ціпок, який кидають йому, він ламає його. Отак!

З цими словами він ударив Фреку кулаком із такою силою, що той упав додолу приголомшений і незабаром помер.

Тоді Гельм оголосив сина Фреки та його найближчих родичів ворогами короля; і вони втекли, бо Гельм одразу вислав своїх вершників до західних кордонів.

Через чотири роки (2758 р.) для Рогану настали важкі часи, а з Ґондору не могли вислати допомоги, бо на нього напали три флотилії корсарів, і на всіх його узбережжях точилася війна. Тоді ж на Роган знову напали зі Сходу, а сіряни, скориставшись цим, перетнули Ізен і напали з боку Ізенґарда. Невдовзі виявилося, що їхнім проводирем був Вулф. Сили їхні були великі, бо до них приєдналися вороги Ґондору, котрі висадились у гирлах Лефную та Ізену.

Рогірими були розбиті, земля їхня — спустошена; а ті, хто не загинув і не потрапив у полон, утекли в гірські долини. Гельм, зазнавши великих втрат, відступив од Ізенських Бродів до Горнбурґа та до ущелини за ним (вона відтоді відома як Гельмів Яр). Там він потрапив в облогу. Вулф зайняв Едорас, оселився в Медусельді та проголосив себе королем. Там, серед останніх оборонців брами, загинув Гелет, син Гельма.

Незабаром після цього почалася Довга Зима, сніг засипав Роган майже на п'ять місяців (із листопада до березня 2758–2759 рр.). І рогірими, і їхні вороги дуже потерпали від морозів, а ще більше — від нестачі їжі. У Гельмовому Ярі був страшний голод, і молодший син Гельма, Гама, в пориві розпачу, всупереч волі батька, повів людей на вилазку по провіант, але всі вони загинули у снігах. Замучений горем і голодом, Гельм знавіснів; його боялися більше, ніж багатьох захисників фортеці. Він виходив сам-один, одягнений у біле, прокрадався, як сніжний троль, у табори ворогів і багатьох убивав власноруч. Вірили, що коли він сам не озброєний, то жодна зброя не здатна його вразити. Сіряни розказували, що коли він не знаходив їжі, то їв людей. У це довго вірили в Сірому Краї. Гельм мав великий ріг, і невдовзі помітили, що перед кожною вилазкою він голосно сурмив, і луна розносила голос рогу в Ярі; й тоді такий великий жах охоплював його ворогів, що замість того, щоби зібратися разом і захопити або вбити його, вони втікали до ущелини.

Якось уночі люди почули, як засурмив ріг, але Гельм не повернувся. Уранці, коли вперше задовгий час визирнуло сонце, вони побачили білу постать, що нерухомо стояла на Рові, самотня, бо ніхто зі сірян не наважувався підійти до неї. То був Гельм, мертвий, як камінь, але колін він не зігнув. Однак розповідають, що ріг інколи звучить у Ярі, й дух Гельма блукає серед ворогів Рогану й убиває їх страхом.

Невдовзі мороз почав слабнути. Тоді Фреалаф, син Гілди, сестри Гельма, вийшов із Гірського Скиту, куди багато хто втік; із невеликою групою відчайдухів він раптом напав на Вулфа в Медусельді, вбив його й відвоював Едорас. Після сніжної зими настала велика повінь, долина Енти перетворилася на велику драговину. Східні загарбники загинули або повтікали; і нарешті дорогами зі сходу та заходу вздовж гір прийшла допомога з Ґондору. Ще до кінця року (2795) сірян відтіснили навіть із Ізенґарда; і тоді Фреалаф став королем.

Тіло Гельма перевезли з Горнбурґа та поховали в дев'ятому кургані. І завжди білі квіти сімбелтіне росли на ньому так рясно, що курган здавався вкритим снігом. Коли помер Фреалаф, заснували новий ряд курганів.

Війна, смерть, втрата овець і коней — усе це надзвичайно послабило рогіримів; на щастя, жодна велика небезпека не загрожувала їм багато років, бо тільки під час правління короля Фолквайна відновилася їхня колишня сила

На коронацію Фреалафа прибув Саруман; він приніс дарунки та захоплювався мужністю рогіримів. Усі були йому щиро раді. Незабаром він оселився в Ізенґарді. На це йому дав дозвіл Берен, намісник Ґондору, бо Ґондор усе ще вважав Ізенґард своєю прикордонною фортецею, а не частиною Рогану. Берен також дав Саруманові на збереження ключі від Ортханка. Цю вежу жоден ворог не був здатний знищити або взяти приступом.

Відтак Саруман почав поводитися як володар людей; спершу він утримував Ізенґард від імені намісника та як охоронець вежі. Але Фреалаф, як і Берен, був радий знати, що Ізенґард знаходиться в руках сильного друга. Саруман довго здавався другом, а може, спершу і справді був ним. Однак пізніше виникли підозри, що Саруман пішов до Ізенґарда з надією знайти там Камінь, аби здобути владу. Немає сумнівів, що після останньої Білої Ради (2953 р.) його наміри щодо Рогану, хоча він і приховував їх, були лихими. Потім він отримав Ізенґард і почав перетворювати його на місце збройної